Діти морських туманів - Клод Кампань
«Та замовкніть ви нарешті! Адже кожна ваша фраза — то ще один камінь до муру, який поволі і нестримно виростає поміж вами і зрештою безповоротно роз'єднає вас…»
І я знову й знову згадувала сумне й несміливе визнання Крістіни: «Знаєте, Фанні, коли людина одружена, це не завжди буває так просто…»
Поринувши в похмурі думки, я не зразу й помітила, що Ян дивиться на мене з лукаво-лагідною усмішкою в очах:
— Бідолашний Пролісок! Цей день видався досить-таки тяжким, га?
— О, так! — вирвалось у мене, і в цих словах вчувався мій біль, вже трошки заспокоєний тим, що Ян усе розуміє.— Нелегко буде, — зауважила я, — вирвати їх з цього густого туману, в якому ці двоє бідолашних безнадійно шукають одне одного!
— Але початок уже зроблено, Фан… Піклування, яке ти проявила, запропонувавши їм свою допомогу на час пологів, матиме благотворний вплив, і невдовзі Крістіна неодмінно відчує його. От якби тільки Давід міг теж стати сердечнішим, уважнішим. Він дає уроки учням третього класу після закінчення занять у ліцеї. Я запропоную, щоб на якийсь час він доручив це мені. Це дасть йому змогу двічі або тричі на тиждень раніше повертатися додому. Отож Крістіна не матиме підстав нарікати на нього!
— Якщо тільки він згодиться… — пробурмотіла я.
Ян нахилився, зірвав на схилі обіч дороги стеблинку, пожовклу від недавніх заморозків, і закусив її зубами.
— Сподіваюсь, що погодиться! — упевнено сказав він. — Не можна ж дозволити, щоб їх занесло течією хтозна-куди! У нього є Марінетта. Є донька і дружина, і це все-таки люди, яких він любить найдужче в світі…
— А чи досить тут самої любові? Яне, я боюсь. Невже й у Гійома та Годлен колись років через чотири-п'ять після одруження може бути так само, як у Ферків тепер?
— Ніколи! Я певен, що вони збережуть назавжди таку саму, як зараз, щиру доброзичливість одне до одного, таку ж усміхнену холоднокровність перед лицем можливих труднощів…
— Гійом і Годлен — то, певно, виняток, — задумливо мовила я.
Ми йшли тепер під склепінням густо насаджених дерев, що поспліталися кронами і тягнулися понад дорогою суцільною алеєю, мабуть, з кілометр, аж до вершини плато. Дарма що на землю вже спускалася ніч, я боялася надто швидко дійти до вершини, бо передчувала всю важливість тих слів, які от-от мали бути вимовлені.
— А чого ти вважаєш, що Гійом і Годлен — виняток? — знову заговорив Ян. — Яким ти уявляєш собі подружнє життя, Фанні?
Як відповісти на таке запитання? Від того, що я скажу, залежатиме так багато: стільки радості і стільки смутку й горя можуть принести ці слова… Я відчула майже таке збентеження, як у той пам'ятний ранок, коли вперше зустрілася з водієм-бакалавром!
— Я думаю… — пробелькотіла я, — я думаю, що не могла б стерпіти таких сварок із своїм чоловіком.
Як глянув на мене Ян! Погляд його був серйозний і трохи тривожний… У царстві кохання, певно, є так багато істотнішого, аніж суперечки з чоловіком.
— Я уявляю собі подружнє життя або надто буденним, або ж — навпаки: надто піднесеним! — поквапливо додала я, мов на екзамені учениця, що прагне якось викрутитися й хапається за перші-ліпші слова.
— Чому ж це надто піднесеним? — лагідно мовив Ян. — Я теж, знаєш, думав про все це… І, зрештою, скажу тобі, може, й треба, щоб у коханні кожного подружжя були водночас «дуже високі» хвилини і «зовсім маленькі». Зовсім маленькі, ординарні, будуть осяяні дуже високими, діставатимуть од них натхнення, що ж до тих, дуже високих, то їх стримуватимуть маленькі, буденні, і це не дасть їм витати надто високо, аби не загубитися десь у захмарних висотах… Ти розумієш, що я хочу сказати?
Замість відповіді я тільки кивнула головою. Яким урівноваженим, глибокодумним і впевненим видавався мені Ян.
Якусь мить ми мовчки йшли вперед. Минали хвилини, ми не помічали навколишніх краєвидів, бо вдивлялися в самих себе, вслухалися в свої серця. І тоді, ніби споглядаючи якусь дуже гарну картину, що закарбувалася в найпотаємнішій глибині його душі, Ян почав розповідати про своїх батьків, про Берген — словами, яких я доти ніколи від нього не чула.
— Щоранку мої батько й мати, здається, з подивом і захватом заново знаходять одне одного. Вони наче знову переживають свою першу зустріч. І чим довше я живу з ними, тим більше помічаю, як ще благороднішими стають їхні стосунки, побудовані на тонкій делікатності почуттів, на взаємній повазі й чуйності. Перед Інгвільд, передо мною батько ще й досі говорить
з матір'ю ніжною мовою закоханих, — можливо, саме тому ми завжди бачили тут Інгвільд такою привітною і невимушеною. І коли часом Інгвільд починає жартома піддражнювати їх або коли я, буває, подивлюся на них трохи замислено й розчулено, тоді батько повчально піднімав палець догори і вимовляє по-французькому, з жахливим акцентом, фразу, яку переклала йому колись моя мати і яка за своїм здоровим глуздом та гумором цілком могла б належати Капітанові:
«Ніколи не забувайте, Інгвільд і Єф: добрі слова краще вимовляти вголос, не бійтеся наврочити словами. — І додає по-норвезькому: — Ваша мати не любить недомовок і загадок. Отож я називаю їй речі своїми іменами, і вона відповідає мені тим самим, — ми не боїмося своєї любові й ніжності. Через те, мабуть, кожен день нашого спільного життя — то для нас дарунок долі, завжди новий!»
— «Не бійтеся наврочити добрими словами!» — повторила я, киваючи головою. — О Яне, усім молодим подружжям слід було б написати й прибити над вхідними дверима ці слова і ніколи не забувати їх… А ти
