Діти морських туманів - Клод Кампань

Давід ураз спохмурнів. Він же добре почував, що був неправий.

— Не завжди те сонце дістанеш рукою, — пробурмотів Давід приглушеним голосом.

Він підвівся й почав нервово ходити по кімнаті. Не чутно вже було його щасливого хлоп'ячого сміху. Знову це був чоловік двадцяти восьми років, солідний викладач ліцею.

— Дозвольте й мені сказати вам, бо сім років подружнього життя — то вже добра рекомендація для людини. Так само, як жінки й діти потребують сонця, іншими словами — хочуть почувати навколо себе злагоду й доброзичливість, точнісінько так само потребують цього й чоловіки. І це зовсім не полегшує проблеми, о ні!

Давід замовк на мить, ніби для того, щоб ми глибше відчули свою недосвідченість; потім заговорив знову, відверто і без злості, даючи нам зрозуміти, що дуже добре ставиться до нас і цінує нашу дружбу, — отож він спинився біля мене, легенько торкнувся мого плеча й мовив:

— Спасибі, Фанні, за допомогу, за те, що ви зробили для нас. Ваша інтуїція не обманула вас! Марінетта зараз — це справді невигойна рана нашого сімейного вогнища…

Давід міцно стиснув губи, наче стримуючись від останнього признання. Але він не міг довго мовчати, нести цей хрест!

— Бог свідок, ми любимо одне одного, Крістіна і я! Давід промовив це сумно й тихо. Щоб приховати своє хвилювання, він одразу ж відійшов до вікна і став, повернувшись до нас спиною.

Так минуло кілька важких хвилин… Сумні Давідові роздуми викликали таке гнітюче мовчання в кімнаті, що я аж здригнулася, почувши, як відчинилися двері з кухні. То увійшла Крістіна, несучи на таці каву, а за нею — Марінетта.

Молода жінка запитливо дивилася на мене, але тут заговорив Ян.

— Крістіно, — сказав він, намагаючись жартівливим тоном розрядити напружену атмосферу, — чи знаєте ви, що Фанні у нас — чудовий дипломат? За той час, поки ви готували каву, їй пощастило добитися згоди Давідової і вашої, щоб Марінетта пожила в Сонячних Дзиґарях, поки у вас народиться дитинка і ви лежатимете в лікарні!

— Якщо Марінетта захоче, — сказала я тихо, садовлячи малу собі на коліна.

Дівчинка глянула на мене своїм зворушливо-чарівним поглядом зляканої пташки:

— Це правда, я поїду до тебе, скажи?

— Так, моя маленька.

— А коли ти будеш у школі?

— Ну, що ж, ти ходитимеш зо мною й до школи.

Я побачила, як дівчинка зашарілася від радості.

— І я зможу там гойдатися на гойдалці? — прошепотіла вона.

— А чом би й ні! — кинув Давід, раптом обертаючись. — Після всього чом би тобі й не побавитися, як це роблять усі діти…

Але в голосі його бриніло щось надто різке. Якимось рвучким, можливо, надто швидким рухом він схопив Марінетту і підкинув на руках мало не до стелі — раз, другий, десятий! Мала дзвінко, заливчасто сміялася, захоплено відкидаючи назад голівку. Дівчинка, здавалося, немов за помахом чарівної палички перенеслася раптом зі свого звичного світу, оповитого вічними страхами, пересторогами і обмеженнями, у безтурботний і трохи шалений світ справжнього дитинства. І обличчя її батька так невпізнанно змінилося. Як же він любить її, яке у нього ніжне серце!

— Давіде! — нараз пронизливо закричала Крістіна. — Зараз же перестань! Чи ти збожеволів? Що ти собі думаєш?

Ми з Яном побачили, як враз поблід Давід. Ні слова не кажучи, він поставив дитину на підлогу, і руки його безсило повисли вздовж тіла. Потім, коли мала, тупочучи ногами від досади й розчарування, почала чіплятися за батькові ноги й вигукувати: «Ще, тату, ще!..» — він легенько відштовхнув її.

— Іди, Марінетточко, йди вже, моя люба… — зітхнув він. — Дай мені спокій.

Другою рукою Давід повільно й довго погладжував чоло, так наче хотів звільнитися від тягаря якогось жахливого спогаду.

Бурхлива реакція Крістіни, а тепер таке болісне збентеження й розгубленість її чоловіка… Признаюсь, для мене цього було вже занадто. Я могла тільки захоплюватися, з якою стриманою холоднокровністю поводиться Ян: саме в цю мить він підійшов до Крістіни, яка теж стояла мов закам'яніла, узяв у неї з рук кофейник і почав наливати каву.

— Я не знаю першопричини цієї бурі,— сказав він рівним, спокійним голосом, не стаючи ні на чий бік, хоч добре бачив, як глибоко страждає молоде подружжя. — Але, здається, ми попали в самий її розпал… Колись давно моряки виливали за борт бочки з вином, щоб задобрити морську стихію. Сьогодні в нашому розпорядженні є лише кава. Отож, не маючи нічого кращого…

Він кинув бистрий погляд на Давіда, котрий усе ще стояв нерухомо, безсило звісивши руки:

— Тобі скільки сипати цукру — одну чи дві ложки, Давіде?

— Дві,— машинально відповів той.

Ян пороздавав усім чашки, і ми почали розмішувати цукор ложечками, що мелодійно подзенькували об порцеляну.

Потім Давід не витримав і сказав:

— Яне, я дивуюсь, як це тобі вдається зберегти рівновагу в такій ситуації…

Ян звів на нього неквапливий погляд:

— Це, певно, тому, Давіде, що я вже пройшов крізь вогонь… Бо коли ти мусиш зректися свого дитинства, своєї країни… Стати сином іншого народу, іншої родини — то це все одно, що пройти крізь вогонь!..

Ян глянув через вікно на небо, що вже оповилося надвечірнім туманом, і промовив, звертаючись до господині:

— Крістіно, чи не дали б ви нам ще по чашечці кави?..

Давід запропонував відвезти нас своєю машиною, і Ян поглядом спитав мене, чи згоджуватися. Але я заперечливо похитала головою: думка про те, як ми довго-довго йтимемо удвох із ним пішки пустельними полями, вже заздалегідь сповнювала моє серце невимовною радістю.

Минали довгі хвилини, а ми з Яном усе йшли і йшли мовчки. Ноги