Джерело - Айн Ренд
— Мовчи про це, Пітере, зараз і, чорт забирай, мовчи й надалі.
— Я не хотів критикувати чи… Я нічого такого не мав на гадці.
Він не знав, що сказати і що він повинен відчувати. Це була перемога, що здавалася хиткою. Але це таки була перемога, і він відчував, що хоче бути приязним до Рорка.
— Говарде, ходімо вип'ємо, якось відсвяткуємо подію.
— Вибач, Пітере. Це не входить до моїх службових обов'язків.
Кітінґ ішов сюди, приготувавшись до обережної поведінки і тактовності на межі своїх можливостей, і він досягнув мети, якої не очікував досягти; він знав, що не повинен ризикувати, не повинен нічого більше казати, а просто вийти. Та щось нез'ясовне, поза всіма практичними міркуваннями, підштовхувало його до іншого. Він нерозважливо бовкнув:
— Ти хоч раз у житті можеш повестися по-людському?
— Тобто?
— Як людина! Просто, натурально.
— Але я так і поводжуся.
— Ти можеш колись розслабитися?
Рорк усміхнувся, тому що і так розслаблено сидів на підвіконні, ліниво притулившись спиною до стіни, звісивши ноги, ледь тримаючи пальцями сигарету.
— Це не те, про що я кажу! — мовив Кітінґ. — Чому ти не можеш вийти і випити зі мною?
— Навіщо?
— А тобі завжди потрібна мета? Ти завжди мусиш бути таким достобіса серйозним? Не можеш нічого робити без причини, як решта людей? Ти такий серйозний, такий старий… Усе в тебе таке важливе, таке видатне, певним чином надзвичайне — кожна хвилина, навіть якщо ти байдикуєш. Можеш коли-небудь розслабитися і забути про власну неповторність?
— Ні.
— Ти не втомився від героїзму?
— А що в мені такого героїчного?
— Нічого. Усе. Не знаю. Не йдеться про те, що ти робиш. Ідеться про те, що відчувають люди навколо тебе.
— А що вони відчувають?
— Ненормальність. Напруженість. Коли я поруч із тобою — це завжди наче вибір. Між тобою та рештою світу. Мені не потрібен такий вибір. Я не хочу стати чужинцем. Я хочу належати світові. У ньому є багато простого і приємного. Не лише боротьба та самозречення. А з тобою — саме так.
— І від чого ж я відрікся?
— О, ти ніколи ні від чого не відречешся. Ти йтимеш по трупах заради того, що тобі потрібно. Але є дещо, від чого ти вже відмовився, сам цього не бажаючи.
— Це тому, що не можна бажати одного та іншого.
— Якого «одного та іншого»?
— Послухай, Пітере, я ніколи не казав тобі нічого такого про себе. Звідки ж ти це взяв? Я ніколи не просив тебе обирати між мною і чимось іншим. Що змушує тебе думати, що йдеться про вибір? Чому ти почуваєшся так некомфортно, відчуваючи це — якщо ти такий впевнений, що я помиляюся?
— Я… Я не знаю. — Він додав: — Я не знаю, про що ти кажеш, — і зненацька запитав: — Говарде, чому ти ненавидиш мене?
— Я тебе не ненавиджу.
— У цьому й річ! Чому ти принаймні не ненавидиш мене?
— А чому я повинен тебе ненавидіти?
— Щоб дати мені щось. Я знаю, ти не можеш любити мене. Ти не можеш любити нікого. Тому було б добріше із твого боку визнати існування людей, ненавидячи їх.
— Я не добрий, Пітере. — І оскільки Кітінґ не мав що сказати, Рорк додав: — Іди собі. Ти отримав те, що хотів. Завершімо на цьому. Побачимося в понеділок.
Рорк стояв біля кульмана у креслярні «Франкона і Геєра» з олівцем у руці, пасмо вогнисто-рудого волосся впало йому на чоло, обов'язковий перлисто-сірий халат здавався на ньому тюремною робою.
Він призвичаївся до своєї нової роботи. Лінії, що він їх креслив, повинні були стати чіткими лініями сталевих балок, і він намагався не думати, що ці балки нестимуть. Іноді це було важко. Між ним і проектом будівлі, над яким він працював, стояв проект тієї будівлі, якою вона повинна бути. Він бачив, що може зробити з цього, як змінити лінії, накреслені ним, куди спрямувати їх, щоб досягти величі. Але він повинен був притлумити це знання. Убити бачення. Він мусив скоритися і креслити так, як його проінструктовано. Це ранило його так сильно, що він у холодній люті стенав плечима і подумки казав собі: «Важко? Добре, вчися!».
Але залишався біль — і безсиле здивування. Його видиво було значно реальніше за реальність паперу, бюро та замовлення. Він не міг второпати, чому інші його не бачать і чому вони такі байдужі. Він дивився на ватман перед собою. Дивувався, чому бездарність повинна існувати й залишати за собою останнє слово. Він ніколи не розумів цього. І реальність, що це дозволяла, ніколи не могла стати для нього цілком реальною.
Але він знав, що це не триватиме довго — він повинен лише зачекати. Це було його єдине завдання — чекати, і почуття не мали значення. Це просто потрібно було зробити — він мусив зачекати.
— Містере Рорк, ви приготували креслення сталевого каркасу готичного ліхтаря для будівлі американської радіокорпорації?
У креслярні він не мав друзів. Він був наче предмет меблів, потрібний, але безособовий і мовчазний. Лише керівник технічного відділу, до якого приписали новачка, сказав Кітінґу після двох тижнів праці Рорка:
— А ви більше тямите, Кітінґ, аніж я вважав. Дякую.
— За що? — запитав Кітінґ.
— Упевнений, що це вийшло випадково, — відповів керівник.
Інколи Кітінґ зупинявся біля Роркового столу і лагідно запитував:
— Говарде, може, зазирнеш до мого кабінету після роботи? Так, нічого особливого…
Коли Рорк приходив, Кітінґ починав здаля:
— То як тобі тут, Говарде? Якщо чогось хочеш, лише скажи і я…
Рорк переривав його:
— Що цього разу?
Кітінґ діставав із шухляди ескізи і казав:
— Я знаю, що тут усе правильно, так як є, але що ти загалом про це думаєш?
Рорк дивився на ескізи, і, хоча єдиним його бажанням було пожбурити їх Кітінґові в обличчя та піти, його зупиняла одна думка: думка про те, що це — будівля, і він повинен її врятувати. Так само, як інші не можуть покинути напризволяще людину, яка тоне.
Потім він працював годинами, інколи ночами, а Кітінґ сидів і дивився. Рорк забував про його присутність. Він бачив лише будинок і свій шанс надати йому форми. Він знав, що цю форму змінять, роздеруть, спотворять. Одначе певна впорядкованість і сенс у проекті залишаться. Це буде краща споруда, ніж якби він відмовився її підправити.
Іноді, побачивши ескіз простішої, чіткішої, чеснішої за решту будівлі, Рорк казав:
— Непогано, Пітере. Ти вдосконалюєшся.
І Кітінґ відчував дивний маленький поштовх усередині, щось тихе,
