Зорі, що купаються у річці - Світлана Талан
— Я її розповідаю, але тут мені ніхто не вірить, — сказала Софійка та сумно посміхнулася.
— Якщо ти мені розповіси правду, я повірю.
— Про що мені розказати? З чого починати?
— З анкетних даних.
— Агафонова Софія Андріївна, — почала Соня стомлено.
Дівчина називала свій вік, місце народження, але Андрій Андрійович вже не чув її слів, бо в голові зашуміло й думки сплуталися в павутиння. Те ж саме прізвище, по-батькові теж Андріївна, але ім’я… Здається, ту жінку звали Ольгою. Чи Софією? Збіг чи ні?
— Хто твої батьки? — запитав прокурор глухим низьким басом та сам не пізнав свого голосу.
— Я живу з дідусем Андрієм. Розумієте, він зараз ледь-ледь почав ставати на ноги після інсульту…
— А мати? Батько? Вони є у тебе?
— Напевне, мати мене записала по-батькові Андріївною, бо так звуть мого діда, її батька. А хто мій батько? — дівчина знизала плечима. — Напевне, вона й сама не знає.
— З ким… ти зростала? — з надзусиллям видавив із себе Андрій Андрійович, бо спазми здавили горло.
— Скільки себе пам’ятаю, зі мною завжди поруч був дідусь.
Андрій Андрійович не зводив очей з дівчини. Він відчував, як від неї віє щирістю. Він давно забув про це почуття, бо звик не довіряти людям. Поруч не було нікого, кому можна було відкритися, поділитися думками, переживаннями, ваганнями та навіть радістю. Іноді, коли на душі було тяжко, він йшов до сауни, де зустрічався з Анжелкою. Вона була трохи дурнуватою, але гарна вродою, так собі, звичайна дорога повія з гарними очима та тоненькою талією. Вона вміла слухати та, на диво, тримати язика за зубами. Там він хоча б на деякий час за випитою чаркою коньяку, міг розслабитися, поплакатися на гарному плечі Анжели та забути на якусь мить всі свої життєві негаразди.
Але ця дівчина було такою відвертою, по-дитячі наївною та по-дорослому розумною. Андрій Андрійович намагався бодай щось дізнатися про матір дівчини, але та уміло уникала відповіді. Він не помітив, як почав балакати з дівчиною не на службових правах, а на батьківських. І тоді дівчину прорвало. Вона почала розповідати все-все, починаючи з того часу, як поїхав її коханий хлопець, натомість у селі з’явилися (на лихо) відпочивальники.
Софійка й сама не зрозуміла, чим у неї викликав довіру цей незнайомий чоловік. Можливо, у неї на душі вже стільки усього накопичилося, що далі втримати було неможливо. До подробиць, не криючись, вона розповіла, як сумує за коханим, як Стас добивався її кохання й навіть те, як ходила по селу з протягнутою рукою.
Прокурор сховав свої руки під стіл, щоб дівчина не помітила, як він стис кулаки до болі так, що суглоби на них стали білими. Але Софійка була надто схвильована, щоб щось бачити.
Нарешті, розповіла Софійка й про свою матір. Сумніву майже не було. Агафонова Ольга, її мати, жила до цього часу в Олександрівці, у тому самому селі, куди їздив Андрій Андрійович.
— Мати… Ти у матері одна дитина? — запитав прокурор.
— Вона говорила, що народила хлопчика Петю та залишила в пологовому будинку, — відповіла Соня. — Спочатку я їй повірила, а зараз вже сумніваюся.
— Чому?
— Хто його знає? Чи правду казала, чи то була п'яна маячня.
— А коли? Не казала, коли вона народжувала? — запитав Андрій Андрійович та відчув, що стілець під ним чомусь заколихався й знову загуло у вухах.
— Плела, що десь за три роки після мене.
Сумніву не було. Софійка була сестрою Стаса. Андрій Андрійович відчув задуху. Щось здавило, запекло в грудях так, що неможливо було вдихнути повітря. Ще хвилина й він знепритомніє. Чоловік важко піднявся та, похитуючись, підійшов до відкритого вікна. Ковток свіжого повітря дав змогу йому дихати, але в голові шуміло ще дужче.
— Вам зле? — звідкілясь до нього долинув стурбований голос дівчини.
Від цього в Андрія Андрійовича защеміло в очах так, ніби в них зненацька сипнули жменю піску. Він стояв біля вікна, вдихаючи повітря на повні груди та намагався пригадати, коли та хто в останнє цікавився чи йому добре, чи погано. Намагався, але так і не згадав.
— Ні, — нарешті відповів він. — Бувало й гірше.
— Ви мені допоможете? — Софійка з надією подивилася на чоловіка, який викликав у неї довіру. — Мені обов’язково потрібно бути вдома. Нехай мене потім засудять за злочин, який я не скоювала, але зараз я потрібна дідусеві, як ніколи.
— Не хвилюйся, — відповів він, опанувавши себе. — Все буде добре.
Андрій Андрійович пройшов повз чергового відділку. У кімнаті очікування побачив літню жінку та якогось чоловіка. Бабця одразу ж хутко підхопилася з місця та потягла за рукав чоловіка. Вона підбігла до Андрія Андрійовича й одразу ж заторохтіла:
— Любий чоловіче, я бачу, ви — порядна людина. Розумієте, ми приїхали здалеку, з села, а нас ніхто не хоче слухати. Якщо ми досидимо тут до сутінків, то не зможемо повернутися додому. Не йти ж нам пішки? Та й чи дійду я, чи розвалюся, як трухлява деревина десь по дорозі? Чи не зможете ви нас вислухати?
— Взагалі-то…
— Я вас надовго не затримаю, — зраділа стара тому, що хоча б когось зачепила. — Тут сидить невинна людина. Розумієте, у нас у селі відпочивали мажори, гадаю, що ви знаєте, хто це такі. Так ось, один з них, якого звати Стас, спалив свою автівку, а всю провину переклав на бідолашну, ні в чому не винну дівчину. А Микола, йди сюди, боягузе, — старенька знову сіпнула за рукава чоловіка. — Сусід дівчини, все бачив. Він — головний свідок! І він знає, що то не Соня, а сам Стас підпалив своє авто. Сам, своїми очима Микола все бачив і готовий заприсягатися хоч перед самим Ісусом!
— Чому ж він одразу не розповів всю правду? — стомлено запитав Андрій Андрійович.
— Взагалі-то, Микола — порядний чоловік, — швидко заговорила бабця. — В Афганістані воював, нагороди має, поранення, але іноді, знаєте, як часто буває, зривається та п’є по кілька днів. Побачивши, як заарештували Соню, він злякався, що мажори його вб’ють. Зірвався, як завжди, то й пиячив сам собі у хаті, а потім не витримав, все мені розповів. Може б, мовчав ще й досі, так дякувати Богові, з’їхали з села ті нелюди. Я йому сказала прямо у вічі: «Боягуз ти, Миколо!». І це істина правда. Першого разу він злякався тих іродів, коли була його черга пасти корів. Воно й не дивно: сполохана ворона куща боїться…
— Добре, — відповів прокурор, зрозумівши, що стару й за день не переслухаєш. —