Покарання - Роман Квант
— Привіт! Як ти себе почуваєш?
Зоряна не зводила з мене свого погляду, сповненого ніжності.
— Привіт. Зі мною все гаразд… А де я опинився?
— У мене вдома. Не хвилюйся про це.
— У тебе вдома? Щось у мене нічого не вкладається в голові…
— Та не хвилюйся ти так, добре? Остапе, ми ж з тобою балакали в ресторані. Потім ти втратив свідомість і я дуже злякалася… А зараз ти опинився у нас. Мій батько чудовий лікар. Він наглядає за тобою і каже, що нічого страшного не відбулося.
— Скільки я був без свідомості? — спитав я, щоб розібратися хоч трохи у питаннях, що не дають можливості мені заспокоїтися.
— Більше доби. Ми не везли тебе в лікарню, бо тато визначив, що зуміє сам допомогти тобі.
Я дивився на Зоряну і розумів, наскільки велика різниця реальності із нею та тієї реальності, в якій існує ця Долина. Хоча, та дівчина може бути не реальною, а лише вигадкою під впливом галюциногенних відчуттів.
— Дякую.
— Дякую скажеш моєму батькові. Остапе, я дуже злякалася, коли ти втратив свідомість у ресторані. Це було так несподівано. Що з тобою відбулося? Ти щось наче розповідав про психоделічні відчуття впливу на свідомість…
— Не знаю…
Я мовчки глянув на дівчину, думаючи про недавні, пережиті події. Чи варто було їй розповідати про існування в мене ще одного паралельного життя? Напевно, ще не прийшов для цього час. Я не готовий зараз розповідати таке, в чому сам ніяк не можу розібратися і у що ніяк не хочу вірити. Адже такі речі краще залишити поза увагою.
— Зоряно, знаєш, зі мною відбувалися надзвичайні речі. Але зараз я не готовий про це говорити.
— Звичайно, не варто. Пізніше можна буде це обговорити. Я впевнена, що твою ситуацію можна пояснити і знайти вихід.
Я кивнув, думаючи ще щось сказати. Але в цей час у кімнату зайшов високий чоловік, в світлому джемпері. Він уважно на мене подивився.
— Доброго дня. Я — Іван Миколайович, батько Зоряни.
— Здраствуйте. Дуже приємно. Мені трохи не зручно вас турбувати своєю присутністю…
— Перестаньте, це мій клопіт. Скажіть краще, як ви себе почуваєте?
— Досить непогано.
— Голова не паморочиться?
— Ні.
Іван сів у вільне крісло, підсунувши його ближче до ліжка. Погляд його був замислений та зосереджений.
— До речі, Зоряна казала, що ви модний український письменник і вона обожнює ваші книжки. Для нас це велика честь!
— Ну що ви! Я така ж людина, як і всі. Просто я займаюся в житті тим, до чого лежить душа, що подобається робити. І за це платять добре.
— Знаєте, я, на жаль, не читав ваших романів. Мене сучасна література останнім часом дещо розчаровує. Дуже багато ненормативної лексики, описання жахливих подій, насильництва, сексу. Але ви, мабуть, краще на цьому знаєтеся. Видно, у вас є щось таке, що сподобалося моїй доньці.
Я хотів відповісти на це достойно, але дівчина мене випередила.
— Звісно, є. Остапе, я просто була загіпнотизована, коли побачила живого письменника… Тим паче знайомство за таких екстремальних обставин…
— Я впевнений, що це не випадково, — сказав я. — Сподіваюся, я вам не завдав клопоту, коли тут опинився?
— Про що ви кажете! Звісно, ні. Вас забрали сюди, а не в лікарню, бо ніяких ускладнень не було. Звичайна втрата свідомості.
— Не звичайна… Дуже дякую вам за допомогу. Якби не ви, то не знаю, що б було.
Іван уважно на мене подивився.
— Донька сказала, що ви пережили містичні події, щось аномальне.
— Остапе, ти ж не проти, що я сказала про це? — спитала мене Зоряна.
— Ні, ні, все гаразд. Я дійсно пережив аномальні речі і вважаю, що мені потрібна допомога біоенергетика. Бо всі події були такими жахливими та реальними.
Хвилинна пауза, наче тільки підсилювала ефект від сказаних слів і створювала специфічну атмосферу феноменальних явищ.
— Якщо ви хочете мені їх розповісти, то я вас уважно вислухаю, — запропонував він.
— Велике спасибі, але не зараз…
— Я можу вам допомогти. У мене є один знайомий біоенергетик та гіпнотерапевт. Доктор трансперсональної психології. Він добре розуміється на таких речах. Якщо хочете, то я можу зателефонувати йому.
— Я подумаю над цим, добре? Просто зараз я не готовий вам дати відповідь.
— Гаразд, подумайте над цим. А поки що відпочивайте. Можете знаходитися у нас стільки, скільки вам необхідно, щоб прийти до тями.
— Ще раз дякую вам.
Іван вийшов з кімнати і я переключив свою увагу на дівчину. Зоряна сказала, що принесе мені поїсти і вийшла, залишивши мене самого хвилин на десять. Я вирішив трохи помислити над своїм становищем, але чомусь не міг ніяк зосередити думки на необхідних речах, тому плюнув на це і просто дивився у вікно на вулицю, милуючись надзвичайним краєвидом: в далечінь до самої лінії горизонту йшла велика лісова смуга. В дощові дні, коли сіро та темно, ця смуга певно зливається з небом, перетворюючись у щось не зрозуміле темно-сірого, попелястого кольору.
Зоряна повернулася за десять хвилин і принесла мені сніданок: смажену картоплю з двома котлетами та пару бутербродів із кавою. Вся їжа за кілька хвилин опинилася у моєму шлунку, наче її ніколи не було. Я випив каву і після всієї трапези про себе нагадала нікотинова залежність.
— Зоряно, тут можна курити? Вибач мою нахабність, але…
— У нас в приміщенні не палять. Якщо хочеш, підемо на вулицю.
Я погодився. Тим паче, що на свіжому повітрі буде можливість поговорити.
