Дон Кіхот - Мігель де Сервантес Сааведра
І, кажучи так, він зліз із Росінанта, одразу розсідлав його і, поляскавши коня по боках, сказав:
— Тобі дає волю той, хто сам лишається без неї, о коню, незвичайний і своїми вчинками, і своєю недолею! Іди, куди знаєш, бо на чолі твоїм написано, що ні Гіппогріф Астольфа, ні славетний Фронтіно[56], що так дорого коштував Брадамантові, не дорівнюють тобі своєю швидкістю.
Санчо, побачивши це, мовив:
— Забрав би дідько того, хто позбавив нас труду розсідлувати Сірого. Я не пошкодував би ні стусанів йому в спину, ні багатьох приємних речей йому на похвалу. Та якби він і був тут, я нізащо не згодився б розсідлати його. Яке йому діло до правил, обов’язкових для закоханих і для тих, хто впав у розпач? Його хазяїн, дякувати Богові, не кохає і не впадає в розпач. А знаєте, сеньйоре Рицарю Сумного Образу, якщо моє відрядження й божевілля вашої милості не жарт, то краще було б знову засідлати Росінанта, щоб він заступив мені Сірого та допоміг швидше вирушити й повернутися. Я поганий ходок і не знаю, коли прийду й коли вернуся.
— Нехай буде по-твоєму, — відповів Дон Кіхот, — бо твій намір здається мені непоганим. Я гадаю, що ти рушиш звідси через три дні, а тим часом дивитимешся на мої вчинки і розмови, про які потім перекажеш їй.
— А чого ж я ще не бачив, що мушу дивитися? — спитав Санчо.
— Ти дуже помиляєшся,— відповів Дон Кіхот. — Я ще не розривав одежі, не розкидав навкруги зброї, не бився головою об скелю й не робив багато такого, на що тобі слід було б подивитися.
— Тільки, ради Бога, обережно, ваша милосте, бо ви можете натрапити на таку скелю, що після першого ж удару всі ваші вигадки про спокути кінчаться. Я гадаю, що, коли ваша милість вважає за потрібне битися головою і без цього не може обійтися, можна було б задовольнитися, б’ючись головою об воду чи об щось м’яке, як-от бавовна. Зрештою, це ж робиться не справді, а жартома. А мені доручіть сказати сеньйорі Дульсінеї, що ви билися об скелю, твердішу за алмаз.
— Дякую тобі за добрі наміри, друже Санчо, — відповів Дон Кіхот, — але мушу зазначити, що спокута — не жарти; її треба відбувати цілком серйозно, бо інакше це було б порушення рицарських законів. Вони під загрозою кари забороняють нам говорити будь-яку неправду, а робити одне замість другого — це те саме, що й брехати. Отож я мушу битися головою насправді, дуже щиро, без ніякої штучності. Треба також, щоб ти лишив мені трохи корпії, бо доля позбавила нас бальзаму.
— І ще гірше, що вона позбавила нас осла, — відповів Санчо, — бо вкупі з ним загинули і корпія, і все. Я ще дуже проситиму вашу милість ніколи не згадувати про цей клятий напій, бо тільки я почую про нього, у мене перевертається все в шлунку. І ще благаю вас: уявіть собі, що три дні, які я мушу дивитися на ваше божевілля, вже минули. Я ладен заприсягтись, що бачив уже все, і перекажу про ці дива своїй сеньйорі. Пишіть листа і швидше виряджайте мене, бо я дуже хочу вернутися і витягти вас із цього місця.
— Це правильно, — сказав Рицар Сумного Образу, — але як ми напишемо листа?
— І наказ про видачу мені ослят також?
— Все буде написано. Добре було б, не маючи паперу, написати, як у старовину писали, на листі дерев або воскових дошках, хоч знайти їх тепер так само важко, як і папір. Але мені спало на думку використати на це записну книжку Карденіо, а ти подбаєш, щоб лист був переписаний на добрий папір і гарним почерком у першому ж селі, де знайдеш учителя. Не давай тільки переписувати його ніякому писарчукові: вони завжди пишуть так дрібно, що й сам сатана не добере нічого.
— А як же бути з підписом? — спитав Санчо.
— Ніколи Амадіс не підписував своїх листів, — відповів Дон Кіхот.
— Гаразд, але ж наказ про ослят повинен мати власноручний підпис, інакше скажуть, що підпис підроблено, і я лишуся без ослят.
— Наказ я підпишу в цій-таки книжці, — сказав Дон Кіхот,— і небога, побачивши мою руку, не перешкоджатиме ні в чому; а щодо листа, так я підпишу так: «Ваш до смерті Рицар Сумного Образу». Це пусте, що він буде підписаний чужою рукою, бо, скільки я пригадую, Дульсінея не вміє ні писати, ні читати, і за свого життя не бачила жодного листа чи літери від мене. Наше кохання завжди було платонічне і не виходило за межі невинних поглядів, та й то дуже нечастих, бо я можу заприсягтися, що за дванадцять років я бачив її тільки чотири рази. Дуже можливо, що вона навіть і не помітила моїх поглядів — так суворо і в такому відлюдді виховували її батьки, Лоренсо Корчуело та Альдонса Ногалес.
— Та, та, та! — сказав Санчо. — Виходить, що донька Лоренса Корчуела і є сеньйора Дульсінея Тобоська, або, як її звуть інакше, Альдонса Лоренсо.
— Так, — відповів Дон Кіхот, - і вона варта бути володаркою всесвіту.
— Знаю її добре, — сказав Санчо, — я можу сказати, що вона кидає мішки, як найздоровіший парубок на селі. Їй-богу, це дівчина дуже розумна, гарна в усіх відношеннях і така дужа, що може витягти з калюжі за бороду кожного мандрівного рицаря. А які в неї, шельми, легені! А голос! Одного разу вона стала на дзвіниці й почала гукати своїх робітників, і хоч ті були далі, як за півмилі, вони чули її так, ніби стояли коло самої дзвіниці. Тепер я скажу, сеньйоре Рицарю Сумного Образу, що ваша милість не тільки може й мусить робити для неї різне божевілля, а може зовсім певне вкидатись у розпач та вішатись. І кожен, хто довідається про це, скаже, що ви мали рацію, хоч би потім вас і забрав дідько. Я хотів