Дон Кіхот - Мігель де Сервантес Сааведра

Кінець кінцем, я з’явився до герцога. Найбільше радів із мого приїзду другий син герцога, на ймення Фернандо, чепурний юнак, щедрий і влюбливий. Невдовзі він захотів, щоб ми стали приятелями, і це викликало багато розмов. Старший брат теж любив мене і був дуже ласкавий, але не перебирав міри, як дон Фернандо.

Одного разу дон Фернандо висловив бажання побувати в мого батька, а герцогові ми мали сказати, що їдемо на ярмарок купити кілька добрих коней, яких багато було в моїм місті, батьківщині найкращих у світі коней. Почувши це, я, спонукуваний своєю пристрастю, яка ухвалила б і менш розважливий намір, визнав його план чудовим, бо він давав мені нагоду побачитися з моєю Люсіндою. Керований цими думками та бажанням, я підтримав його пропозицію і квапив його здійснити її. Герцог дав дозвіл і доручив мені супроводити його.

Ми приїхали до мого рідного міста. Мій батько прийняв його, як годилося; я зараз же побачився з Люсіндою. Я так вихваляв красу, гожість та розум Люсінди перед Фернандо, що похвали мої викликали в нього бажання подивитись на дівчину, прикрашену такими чеснотами. Лиха доля підказала мені задовольнити його прохання, і одного вечора я показав йому Люсінду при світлі свічки, коло вікна, де ми з нею звичайно розмовляли. Він, побачивши її таку вродливу, забув про всіх красунь, яких будь-коли зустрічав. Він занімів, стерявся, був зачарований і, нарешті, закохався так, як ви побачите далі з оповідання про моє нещастя.

Одного разу Люсінда попросила мене прислати їй один рицарський роман, який їй особливо подобався, — це був «Амадіс Гальський...»

Дон Кіхот, тільки почувши назву рицарського роману, сказав:

— Коли б ваша милість із самого початку сповістили мене, що сеньйора Люсінда любила рицарські романи, не треба було б інших доказів, щоб довести мені високість її розуму, який ви так майстерно описували. Щодо мене, я не потребую дальших оповідань про її вроду, гідності та розум, бо, знаючи тільки про цю її прихильність, я ладен визнати її за найвродливішу і найрозумнішу жінку в світі. Я хотів би також, щоб ваша милість надіслали їй разом з Амадісом Гальським і Рухеля Грецького, бо я певний, що сеньйорі Люсінді дуже сподобалися б Дараїда й Гарайя, дотепність чабана Дарінеля та чудові вірші його пісень, яких він співав так спритно й майстерно. Але є ще час цю помилку виправити. Досить буде, коли ваша милість ласкаво поїде до моєї господи, і там я дам їй понад триста книжок, що становлять утіху моєї душі і підтримку мого життя. Тільки пригадую, що в мене вже їх нема через підступи лихих та заздрісних чарівників. Простіть, ваша милосте, що я зламав свою обіцянку не перепиняти вашого оповідання, але, коли я чую будь-що про рицарство або мандрівних рицарів, я не в силі не вставити слова, як сонячне проміння не може перестати огрівати або місячне проміння — викликати росу. Отже, вам треба вибачити мені та оповідати далі.

Поки Дон Кіхот казав це, Карденіо сидів, схиливши голову на груди і, очевидно, поринув у задуму, бо, хоч і знову просили його розповідати свою історію, він не відповів і слова. Але через якийсь час він підвів голову й сказав:

— Я не можу позбутися однієї думки, і ніхто в світі не допоможе мені в цьому, — та й дурень буде той, хто гадає інакше, — а саме, що цей пройдисвіт Елісабет був коханцем королеви Мадасіми.

— Ні, ні, свідчуся всім, — скрикнув розгніваний Дон Кіхот, — і те, що ви кажете, величезний наклеп або, краще сказати, підлота. Королева Мадасіма була занадто висока сеньйора, і не можна припустити, щоб така висока принцеса стала коханкою якогось лікарчука. А хто гадає інакше, той великий паскудник, і я доведу це йому піший чи на коні, озброєний чи без зброї, вночі і вдень, чи як він того сам захоче.

Карденіо пильно дивився на нього. Наближався напад божевілля, і він нездатний був оповідати далі, та й Дон Кіхот, обурений тим, що почув про Мадасіму, не хотів більше слухати його.

Дивна річ: він так заступався за неї, немов королева та була його справжня й природна господиня. Ось що наробили його кляті книжки!

Отже, охоплений божевіллям Карденіо, почувши, як його називають брехуном, паскудником та іншими ганебними словами, схопив камінь, що лежав коло нього, і жбурнув його в груди Дон Кіхотові так сильно, що той упав навзнак.

Санчо Панса, побачивши таке поводження зі своїм паном, кинувся на божевільного, стиснувши кулаки, але Обшарпанець єдиним стусаном звалив його собі до ніг, тоді скочив на нього і досхочу нам’яв йому ребра. Козопас, що хотів захистити його, зазнав такої самої долі, а божевільний, побивши та потолочивши їх усіх, спокійно пішов собі в гори.

РОЗДІЛ XVI

де оповідається про інші незвичайні речі, що трапилися в Сьєрра-Морені зі славним рицарем Ламанчським, і про покуту, яку він наклав на себе, наслідуючи Бельгенеброса

Попрощавшися з козопасом і знову сівши на Росінанта, Дон Кіхот звелів Санчо йти слідом за собою, що той виконав дуже неохоче. Вони посувались поволі, бо вступили до найбільш непрохідної частини гірського пасма.

— Чого нам, — сказав Санчо, — блукати в цих горах без жодної стежки й шляху, шукаючи якогось божевільного, якому, коли ми його знайдемо, знову може спасти на думку закінчити те, що він розпочав. Тільки я кажу не про його балачки, а про голову вашої милості та мої ребра, які він іще не всі зламав.

— Не плети нісенітниць, Санчо, — крикнув Дон Кіхот, — бо треба тобі знати, що в ці місця мене вабить не так бажання знайти того божевільного, як жадоба вчинити там подвиг, що увічнить моє ім’я та вславить по всій землі і уквітчає мене, як найдовершенішого та найславетнішого мандрівного рицаря.

— А дуже небезпечний цей подвиг? — спитав Санчо.

— Ні, — відповів Рицар Сумного Образу, — але справа може повернутись і так, що щастя втече від нас, замість того, щоб іти нам назустріч. А втім, усе залежатиме від твоєї дбайливості.

— Від моєї дбайливості?

— Так, бо коли ти хутко повернешся звідти, куди я хочу тебе послати, мої муки теж хутко скінчаться й почнеться моя слава. А щоб не тримати тебе