Дзеркальце, моє дзеркальце - Кара Делевінь

– Що це за людина, як ти вважаєш? – звертаюсь я до Ней. – Можливо, якийсь збочений семикласник, якому подобається малювати. А втім, усе ж таки справжній супер-фанат, а ми завжди цього хотіли, правда ж?

Механічний звук її дихання, нескінченне пікання апаратів – я відчуваю, як мої нутрощі сплющують самі себе.

– Я так сумую за тобою, Ней, – шепочу я. У горлі клубок, очі печуть, але я не заплачу. Якби Ней побачила, що я плачу над нею, вона б мені цього ніколи не подарувала.

Раптом мій телефон починає розриватися від сповіщень. «Твіттер»? Та я вже кілька місяців ним не користуюся. Але сповіщення приходять і приходять, одне за одним.

@Керіс ретвітнув ваш допис

@БііСіі ретвітнув ваш допис

@ХанНан94 ретвітнув ваш допис.

Який у біса допис?

Я квапливо заходжу на сторінку @гуртдзеркальцемоєдзеркальце й бачу, що в мене 29 ретвітів і стає більше. Виявляється, від мого імені було опубліковано фото татуювання Ней.

Ви знаєте, хто це зробив чи, може, у вас є таке? Будь ласка, допоможіть нам з’ясувати, що сталося з Наомі.

– Грьобана Аш, – кажу я.

– Як грубо, – каже Ашира, яка стоїть в отворі дверей. Вона вказує мені йти за нею, що я й роблю, виходячи з палати Ней.

– Ти залізла в мій «Твіттер»! – намагаючись говорити тихо, я тицяю їй телефоном в обличчя.

– Та ні, просто позичила його, щоб запостити фотку татуювання. Публікація у «Твіттері» здалася найбільш вдалим варіантом – більше шансів на розповсюдження, більше уваги, більше шансів досягнути мети. Я знала, що ти погодишся, тож вирішила просто запустити його. Найкращий час для допису – четверта дня, знаєш?

– Ти, чорт забирай, залізла в мій «Твіттер», – повторюю я, ловлячи на собі суворий погляд медсестри, яка проходить повз нас.

– Це «Твіттер» групи, тож принаймні 25 відсотків його належить Ней, і взагалі, ким треба бути, щоб не встановити подвійну перевірку безпеки. Правильно, тобою. Роби висновки, нема за що.

– Привіт, люба, привіт, Редлі, сонечку. – З ліфта виходять Джекі та Макс, вигляд у них виснажений і зіщулений. – Інші ще не підійшли?

– Ще ні, – кажу я. – У Лео якісь проблеми вдома, але Роуз каже, що тато завезе її пізніше.

– Ну гаразд. – Джекі плескає мене по плечу, а потім іде до Ней.

– Мені треба тобі дещо сказати, – шепочу я Аш, відтягаючи її від прочинених дверей палати Ней. – У щоденнику Ней із текстами, який ти дозволила мені забрати…

– Містере Демір? – Голос у нас за спинами перериває нашу розмову, і Аш прикладає мені до губ два пальці – цей жест заскочує мене зненацька. Вона киває на тата, бере мене за руку та веде туди, де він говорить із лікаркою.

– Лікарко Патерсон, – Макс посміхається лікарці, але вона не посміхається у відповідь.

– Покличете дружину? – питає вона. – Щоб я швидко все розповіла вам обом.

У дверях з’являється Джекі, в її очах уже стоять сльози.

Макс бере її за руку й міцно тримає, поки лікарка Патерсон говорить, дивлячись куди завгодно, тільки не на нас.

– Остання комп’ютерна томографія показала, що кровотеча в мозку припинилася. Однак набряк і досі є. Ми вирішили потримати її в комі ще добу, а потім ще раз оцінити її стан.

– Але їй не гірше? – насуплюється Джекі.

– Трохи краще, – каже лікарка Патерсон. – Відновлення буде повільним, Джекі, дуже мало надії на те, що станеться диво. Скажу більше, її нема.

– Але їй не гірше. – Джекі киває, ніби це все, що вона хоче почути.

– Їй не гірше, – із зусиллям повторює лікарка Патерсон.

Джекі з Максом ідуть посидіти з Ней, і Аш дивиться на мене.

– Знаєш, не важливо, – кажу я.

– Ні, розповідай, – каже вона, підходячи до мене. Я ще пам’ятаю дотик її пальців до моїх губ, тож відступаю на крок назад.

– Це лише здогадка, – кажу я, хитаючи головою. – У мене немає буквально жодного доказу.

– Та що там у біса таке?

– Мені здається… – зітхаю я. – Здається, що до зникнення Ней із кимось зустрічалася. З кимось, хто дійсно багато для неї важив. Я думаю, а що, як вона тікала не від нас. Що, як вона тікала до когось? До того, хто був для неї важливішим за усіх. До того, про кого вона не хотіла нікому розповідати.

– Мені теж так здається, – каже Аш, дивуючи мене вже вдруге.

– Справді? – зиркаю на неї, і вона киває.

– Це єдине, що все пояснює: вона зустріла якусь людину, котра повністю змінила її.

– То що робити будемо? – питаю я, коли вона знову підходить ближче. Цього разу я не відступаю.

– Знайдемо, хто це в біса такий, – каже вона.

Я босоніж ходжу туди-сюди по білій кахляній підлозі на кухні Роуз. Мої шкарпетки й туфлі лишилися на терасі її маленького, обгородженого парканом саду, я радію, що я вже не в лікарні, що я далеко від Аш та її настирливості, від якої мені недобре.

З одного боку, поряд із нею круто, у ній є той ентузіазм, від якого мені здається, що, можливо, ми здатні зробити щось для Ней. З іншого боку, я не знаю. Щось у ній мене напружує.

Тут, у Роуз удома, тихо, сонячно, спокійно.

Вона живе лише за кілька вулиць від мене, але це – Лондон, як він є. Багатоквартирні висотки, муніципальні помешкання, однотипні будинки на два виходи, як-от у мене, а поряд – хоп – шикарний маєток. Розкішні будинки з під’їздними доріжками, підвальний поверх, скляні прибудови – все це співіснує в одному мікрорайоні. Бідні й багаті живуть пліч-о-пліч, від котеджу вартістю більше мільйона доларів, як оцей, до двокімнатної квартирки, як у Лео, рукою докинути. Тут завжди так було, бідним і багатим не доводиться особливо придивлятися, щоб побачити, як живе інша половина.

Отримавши повідомлення Роуз про те, що їй треба зі мною поговорити, я швидко тікаю з лікарні й відчуваю, що Аш зла на мене за те, що я кидаю її саму. Вона вважає, що з Ней сталося щось погане і тільки цим можна було все пояснити. Вона не вірить, що її сестра могла хотіти втекти до нового життя, могла спланувати втечу. І я, мабуть, розумію чому. Та що б не загнало її в ту ріку, хіба не приємніше знати,