Мантра-омана - Вікторія Леонідівна Гранецька

Влад стомлено посміхається. Це потім, від Русалки, ти дізнаєшся, що — так, повертатиметься. На світанку він перериває роботу. Ти пориваєшся на неї глянути.

— Тільки після заходу сонця, — загадково відповідає він, витираючи пензлі. — Мені потрібен захід сонця. Отоді роботу буде справді завершено.

«Довбаний захід сонця. Тоді я хочу гарячий душ і в ліжко. З тобою», — знеструмлено думаєш ти.

— Як скажеш, — погоджується він, наче ти сказала отаке вголос.

Ти здригаєшся. Ти ж нічого не казала. Просто ПОДУМАЛА. Та іноді він просто моторошно-потойбічно міг читати твої думки.

— І тобі що, зовсім-зовсім не хочеться сексу? — нарешті питаєш ти, коли ви по-дружньому лягли в одне ліжко.

Він ледь підводиться, спершись на лікоть, аби краще бачити твоє обличчя:

— Ну… я ж пообіцяв тобі, що в цьому помешканні з тобою не станеться нічого поганого.

— А чому ти вирішив, що секс — це погано?

— Це не я так вирішив, а ти, пам’ятаєш?

Справді, перш ніж переступити поріг цієї непристойно усамітненої квартири, ти здерла з нього урочисту обіцянку, що він не спробує (далі йшов перелік усіх відомих тобі нецензурних слів — Влад не став їх повторювати, але значення, без сумніву, зрозумів), словом, що він не спробує зробити нічого «поганого». Тож тепер ти бачиш — він будь-що ладен стримати свою обіцянку.

— І тобі добраніч! — ти відвертаєшся до стіни. Спересердя бажаєш, аби йому всю до решти ніч снилися твої принадно розведені коліна. Ти, певно, забула, що він може читати твої думки?

З посмішкою, якої ти не бачиш, Влад цілує тебе у плече й обіймає так міцно, що ти й поворухнутися не можеш. Зате добре знаєш: з тобою не станеться нічого «поганого». Принаймні тут. Принаймні цієї ночі. Тобто дня, бо ви проспали цілісінький день, стомлений сон накинувся на вас, наче грабіжник із підворіття.

4

Влад прокинувся першим. Невідомо, що йому там наснилося, та цей сон швидше відібрав у нього сили, аніж додав нових. Довкола чорних як ніч очей залягли темні тіні, гарне, натреноване, таке жадане тобою тіло здригається і тремтить — наче щось поволі висотує з нього душу. Дівчина, що безжурно спить поряд, чи замислена ним картина, що народжувалася у христових муках, аби згодом розпочати жити власним життям?

Він поволі схиляється над тобою. Читає тебе, наче розгорнуту книжку, та в очах йому відсвічує не бажання, яким ти зводила його з розуму всі ці місяці, а якийсь дивний невимовлений біль, як нерозказана таємниця чи нескоєний гріх. Торкається твоїх губ у німому спалахові-цілунку. І може, якби ти прокинулася тієї миті, сталося б зрештою те, чого ви обоє палко бажали, і хтозна, чи не закинув би він по тому якнайдалі оту незвершену свою картину, і вона не змогла б розпочати згодом жити своїм власним моторошним життям?..

Але ти не прокинулась. І доки ти спиш, він підводиться з ліжка й зникає, голий до пояса, за дверима майстерні. За вікном, ніби червоне вітрило з казки про Ассоль, майорить захід сонця. Він бере до рук пензля, розмішує фарби (червоне з жовтогарячим переважно) і нерішуче торкається початого полотна…

Далі — час знявся і полетів, зоставивши його сам на сам із багряним сонячним диском, що невблаганно котився до небосхилу. Небом і полотном. Він не знав, скільки часу отак провів — намагаючись упіймати найгарніше явління, що його тільки спостерігало людство в усі часи з кожного куточка світу. Та коли врешті, стомлений, спустошений і забризканий фарбами, Влад відступає на крок від мольберта, у нього є свій, власний захід сонця. А згасаюче проміння поволі складається у напівоголений (портретист, аякже!), прикритий хіба довгим темно-русявим волоссям силует дівчини, що, дивлячись на мертві обриси колись метушливого міста, от-от збиралася озирнутись. І вдалині, так, для годиться, — постать чоловіка — високого, може, надто худорлявого для свого зросту, з коротким темним волоссям, тонкими, майже правильними рисами обличчя і палаючими, різко розкресленими карими очима, в яких могло б зачаїтися що завгодно…

Картина вирувала і ворушилася. Довершена, вона жила. Наче пісковий годинник, рахувала час. От тільки в її мальованому просторі він протікав інакше. То застигав, наче торішній мед у слоїку, то зривався на ноги і летів, як знуджені, зірвані з прив’язі пегаси. І це на твоїх очах. Годі й уявити, що вона робить, коли її ніхто не бачить!

«Колись ця картина коштуватиме мільйони», — подумала ти, бо ось уже чверть години стояла у нього за спиною.

Влад озирнувся — так, наче ти сказала це вголос. Бо іноді він справді моторошно-потойбічно читав твої думки.

— Ні, — відказав він. — Я не збираюся її продавати. Я хочу, щоб ця картина завжди належала тільки тобі. Якщо… мене не буде поряд, вона оберігатиме тебе і йтиме вслід за тобою, куди б ти не пішла.

Мимоволі ти здригаєшся й відступаєш. Не витримуєш під пильним поглядом ще гарячої новоствореної ТВОЄЇ картини, що колись коштуватиме мільйони. Мільйони хвилин смутку?

Влад робить швидкий крок тобі назустріч. У його погляді — той самий невимовлений біль, нерозказана таємниця, нескоєний гріх:

— Ти маєш дещо знати.

Зненацька тебе охоплює недобре передчуття. Ти дивишся на Влада і не впізнаєш його: замість колишньої спокійної самовпевненості в його темних очах оселилася провина і… якась розгубленість. І ти боїшся того, що маєш почути, бо якимсь неосяжним шостим чуттям відчуваєш: воно змінить усе.

— Я не хочу! — швидше наказ, аніж побажання. — Не кажи нічого, не треба нічого казати!

— Я кохаю тебе, Єво.

Ти полегшено переводиш подих: художники іноді закохуються в натурниць. Або думають, що закохуються…

— Ні, я по-справжньому кохаю тебе.

Він знову прочитав твої думки. І недобре передчуття шириться і зростає, знущально не бажає відступатися.

— Сподіваюся, це все, що ти хотів сказати?.. — застережливо питаєш, аби ні про що не подумати.

— Ні.

— То чому ти не кажеш усього?

Влад напружено мовчить. Збирається з думками, а може, шкодує, що народився на світ.

— Ти не відповів, — щось примушує тебе відступити ще на крок до дверей. — Чому ти не можеш відповісти?

— Бо ти теж кохаєш мене.

Ти пробуєш посміхнутися. Розумний хлопчик. Сам собі зізнався в коханні, сам собі відповів взаємністю, і все б нічого, якби не оте твоє недобре передчуття…

Він важко переводить подих:

— Я знаю, про що ти думаєш, — зраджує тобі одну зі своїх таємниць, сподіваєшся, найстрашнішу. — Іноді я просто чую твої думки. А ще… я боюся,