Чаполоч - Ігор Астапенко

У нього були інші жінки?

Да. З Мілкою він прям на кухні осьо трахався. З дочкою Йосипа — Зойкою — спав пару раз. Вона мені сама розказала. Ше була якась Ляня — він мені шось говорив про неї — але її ніхто тут ніколи не бачив.

Ви практикували якесь лікування Євгена Горка?

Да, я підсипала йому спєціальні дроблені таблєтки, які притупляють сознаніє. Він думав, шо я їх п’ю, а насправді він сам їх пив, не знаючи. Він називав їх червоними таблеточками.

Допомагало?

Мені кажеться, не дуже. Мо’, того шо він мішав їх із своєю зеленою настойкою. Чаполоччю називав її.

Ви припускаєте, де він може бути зараз?

Нє. Зовсім нє. Його дуже важко розгадати.

Думаєте, він ще у цьому місті?

Не знаю.

Чому Ви попросили мене так терміново приїхати?

Горко був незносним. Останній раз до ньо’ прийшла Мілка — він її трахав там, на кухні, а мене до батареї прив’язував. Коли вона приходила, він всігда так робив. І тоді, коли вони стали там дуже кричати, я не здержалась — плакать начала. Він мені, як-не-як, не чужа людина, хоть і больно зробив не раз. Після того, як вона пішла, Горко став дуже кричати на мене. Він не терпів, коли я плакала. Йому шось як робилось тоді, вроді як аж шось нечисте вселялось в ньо’. Він став бити в стіну, потóм кидався чашками — мені було страшно. Слава Богу, хоть мене не трогав. А тоді пішов десь. Я була увєрєна, вернеться ше. Але після того я рішила, шо більше не буду це терпіти, і набрала Вас.

Звідки Ви взяли мій номер?

Якось ми з Григорієм нашли в Горка записник і переписали звідти телефонні номери. Я вибрала Ваш номер наугад, бо вони були підписані якимись шифрами, а не іменами, то мені повезло, шо ви оказались слєдоватєлєм. Якраз так вийшло, шо і Ви йо’ шукали. Значить, є Бог на світі, да? Ви должні йо’ найти. Він опасний для общєства. Йо’ треба ізолювати. Але перед цим хай розкаже мені то, шо недорозказав. Те, шо случилось в сім тридцять. Думаю, це було шось серйозне. Він казав, шо це всьо поміняло, всьо спортило.

Саме тому я його і шукаю.

Не розкажете?

Не можу, поки не знайду його.

Але чого?

Ви самі все зрозумієте. Пізніше. Ви дуже красива. Я теж інвалід. Але не фізичний. Євген Горко зробив мене ним.

ХІІ

А тепер, Зіновію, я готовий зачитати головне. Всю ніч я не спав. Зранку хотів випити, але стримався. Мушу сказати, мені страшно. П’ять днів Ви слухали мене, і тепер — останній крок.

Після розірвання стосунків з Асею я повернувся жити до осоки. Я не міг собі дозволити винаймати квартиру — хіба що кімнатку, але я не звик до такого. Я занадто любив себе для таких імпровізацій. Тоді. Зараз я люблю себе не так сильно. Каюсь.

Анна почала спиватись. Замість допомогти їй я почав підпивати з нею. З університету мене таки вигнали, у газетці я тримався, але додаткової роботи не шукав. Я не знаю, чи це варто називати лінню — скоріше пасивністю. Іноді мені здається, що я вже колись прожив своє незграбне життя, і нічого цікавого вже не побачу. А може, мені просто було так зручно. Важливо не це. Ми з Анною ставали безглуздими аморфними тілами.

Риба. Ми щé торгували рибою, щоби триматися на плаву. Тепер більша частина роботи лежала на мені. Анна тоді приходила на базар більше для випивки — уже зранку вона пропускала чарку-другу. Я не хотів її стримувати. Мені було байдуже. Інколи в мене виникало бажання врятувати її, але воно так і не перетекло в конкретну дію. Зрештою, я сам складав їй компанію голодраними вечорами нашого мізерного житія. Ми пили й мовчали. Над нашими душами літали прозорі птахи і випускали із дзьобів п о р о ж н е ч у. В о н а ставала основою нашого існування. Слово «життя» до цього не має жодної причетності.

Так тривало досить довго. Анно, мамо, жінко-осоко, рокована мамочко, це я — твоє убоге фатальне продовження — згубив твою свіжість на тілі лебединому, я тут шукаю порятівлі в нестямних очах Господа, як смолу з дерева ю н і в е р с у м у, тягну слово про жасний гріх до нестримного голосу, на падіння каменя зі скелини схожого, і не знаю: що далі буде. Я ситий по горло, небесна Анно, ваганнями хисткими й неприкаяним блуканням у житті — я хочу впустити слова, яко шпилясті стріли з тятиви точеної, в самого себе. Я — остання літера слова воля. Ти — останні букви слова жити. Воля і жити — антоніми.

Ми продавали рибу, і нам дуже легко тонулось. Анна ставала менш привабливою: хмільний час почав не просто ходити осторонь, але й стрибати в її чудовне обличчя. Мішки під очима й туманна притупленість в погляді робили її не такою бажаною в очах чоловіків, як раніше. Коли ми вечорами спорожнювали пляшки, я вдивлявся в лінії зморшок її чола й розумів: час — не тільки уявна абстракція, але й фізична сутність. Він розкидає свої фізичні вітрила в нашій фізичній подобі й веде наш кораблик до фізичного псування. Ти — капітан судна, руками якого керує фізичний час. Геометрія зморшок занадто ідеальна для означення нашого спотворення.

Боюсь. І каюсь.

Ми — двійко деревоподібних із пропахлими рибою руками — допомагали один одному зникати. Коханці-дикуни так само навідувались до Анни — їхня присутність викликала в мене щодалі менше емоцій. П’яні злягання моєї матері з чоловіками ставали звичайним явищем нашого хирного існування. Мені було байдуже до цього, як і до всього іншого. Страх смерті був єдиною причиною продовження мого руху до невідхильного до. Ти спитаєш мене, Отче, як я дожив до сьогодні, і я скажу Тобі: я занадто слабкий перед смертю.

Один мій знайомий з базару розповів мені про кодування від алкоголю. Несподівано для себе самого я вирішив спробувати.

І:

Мене вистачило рівно на три дні.

Я випив дві пляшки пива і майже нічого не відчув. Після того я не пив близько року. Як не дивно, моє життя майже не змінилось. Але:

Анна ставала схожою на перестигле дерево-сливу.

Наша рибна точка була вже повністю на мені, а газетку я закинув. Постійної жінки в мене не було, але час від часу якісь нетривалі зв’язки виникали.