Чорне і сріблясте - Паоло Джордано

помилялися. Життя іноді звужується, тече ніби через лійку, і тоді емульсія, що утворюється спочатку з різних рідин, розшаровується. Норина жвавість і моя меланхолія; в’язка постійність пані А. і легке, повітряне безладдя, притаманне моїй дружині; ясне математичне мислення, яке я виховував у собі роками, і шорсткі думки Бабетти — кожен із цих елементів, попри всю старанність та прив’язаність, залишався все ж окремим. Рак пані А. — один-єдиний безконечно малий згусток непокірних клітин, які множилися без упину, аж доки привернули до себе увагу — врешті-решт виставив цю окремішність на видноту. Незважаючи на всі сподівання, ми так і не розчинилися одне в одному. Райська пташка (II)

Бувають історії, епілог яких закладено вже у пролозі. Хіба хтось, зокрема й сама пані А., припустив бодай на мить, що все може піти не так, а інакше? Хіба хтось хоч раз вимовив при ній незручне слово «одужання»? Де ж пак, жодного разу. Щонайбільше ми казали, що їй, мовляв, стане краще, проте й у це не вірили. Її кінець в усій своїй повноті містився у плямі на легенях, відображеній на першому рентгенівському знімку грудної клітки. «Історії хворих на рак усі однакові». Може, й так. Але водночас не можна забувати, що пані А. прожила своє неповторне життя, яке вже само по собі заслуговувало на розповідь; це життя аж до найостаннішої миті було гідне надії на те, що для цього випадку доля приберегла виняток й у винагороду за послуги, які пані А. робила стільком людям, поставиться до неї по-особливому.

З огляду на все, що відбувалося тієї осені між мною і Норою, думати про когось іншого ми були просто неспроможні. А наприкінці листопада нам зателефонувала кузина пані А.: «Вона хоче вас бачити. Думаю, їй уже недовго залишилося».

Ми порадилися, чи брати з собою Емануеле. Я схилявся до того, щоб узяти, бо немає сенсу перешкоджати дитині бачити страждання, та й він уже досить великий, щоб це витримати. Але Нора не хотіла, щоб образ пані А. при смерті стер з його пам’яті всі інші спогади про неї.

Вона мала рацію. Від Бабетти зостався лише контур, витончений і посірілий, що ледве-ледве вгадувався під багатьма покривалами у тому чужому ліжку. Кімната просякла солодкавим духом медикаментів і ще чогось невловимого; коли я схилився, аби ледь торкнутися губами її щоки, боязко імітуючи поцілунок, то з’ясував, що той другий запах іде у неї з уст: то був запах ферментації, ніби її тіло вже почало помирати зсередини, орган за органом. Світло там було якесь химерне, мерехтливе і наче позаземне, може, тому, що відбивалося у численних золотавих предметах: у покривалі на ліжку, у напівпрозорих шторах, у ручках на шафах і в різному латунному причандаллі.

Ледь присівши на край ліжка, Нора розплакалася. Так через дев’ять років я знову побачив їх обидвох у тому ж положенні, що й на самому початку, от лише тепер вони помінялися ролями: у ліжку лежала пані А., а моя дружина сиділа біля її узголів’я. Нора спробувала застібнути на Бабеттиному схудлому зап’ясті браслет — ми купили його, щоб у тій дорозі, яка лежала у неї попереду, вона мала щось і від нас, проте не могла впоратися з застібкою. І навіть у цій оберненій ситуації саме у пані А. знайшлися слова розради:

— Не плач, Норо, не плач, — сказала вона. — Якийсь час ми були гарним товариством одне для одного.

Я вийшов з кімнати, причинивши за собою двері. Норині сльози розтопили щось у мене всередині, випустили на волю ніжність, яка, втім, ніколи й не зникала, і попри всю трагічність моменту мене охопило не вельми доречне почуття полегшення. Ми купили білі тюльпани: то були улюблені квіти пані А., а ще ми чомусь мали враження, ніби численні дарунки допоможуть нам протистояти обставинам ефективніше. Марчелла знайшла якусь вазу, і я, пообрізавши задовгі стебла, заходився акуратно розташовувати там букет. Водночас я намагався підтримувати жваву розмову, щоб трохи притримати господиню, якій, схоже, кортіло бути біля ліжка хворої і тримати ситуацію під контролем: ану ж кузину не до речі потягне перед моєю дружиною на якусь відвертість. Мені ж хотілося зробити все можливе, щоб Нора пробула наодинці з пані А. стільки, скільки заслуговувала.

Повернувшись до спальні, я поставив вазу на тумбочку. Там було фото Ренато, зроблене взимку на набережній у Санремо; воно вже трапляло мені на очі деінде. Либонь, самої думки про те, що він її чекає, було достатньо, аби сповнити пані А. силою, приплив якої вона знову відчувала, силою, що для свого вияву не потребувала ні костей, ні плоті, ні голосу (і про голос: він несподівано змінився, втратив одну октаву і немовби шкріб об щось на виході).

— Ось, це тобі, — сказав я.

Вона всміхнулася. Прикидатися більше не було сенсу. Смерть уже перебувала тут, серед нас, простяглася на вільній половині ліжка, але поки що спокійно чекала.

Пані А. далі тримала Нору за руку, а може, й навпаки.

— Завжди її пильнуй, — попросила вона.

— Пильнуватиму, звісно. Завжди, — пообіцяв я.

Нора ледь повернулася у мій бік, наче хотіла сказати: «Ну, бачиш, як усе просто? Хіба ж не можна було так раніше?». Я підійшов і поцілував її у скроню.

— А зараз ми підемо, тобі треба відпочити, — мовив я до пані А., та вона вже дрімала, адже хтозна-звідки черпала енергію, щоб не заснути протягом тих кількох хвилин, і хтозна, супроти яких знеболювальних і заспокійливих препаратів боролася, аби лиш почути, як ми з Норою присягаємося й далі дбати одне про одного.

Ми пішли, коли вона вже міцно спала.