Чорне і сріблясте - Паоло Джордано

мати — у яскраву вечірню сукню, а її колишній і теперішній чоловіки — в піджаки з «ялинковим» візерунком, кумедно подібні між собою. Тепер вони, схоже, страшенно невдоволені, бо опинилися у скромному вестибюлі початкової школи серед десятків мам і татів у джинсах та сорочках на короткий рукав. Вони чекають, що ми з Норою зараз усе влаштуємо, знайдемо крісла, які пасували б до їхнього вбрання, принесемо чогось випити або хоча б вигадаємо для них якусь розвагу.

Потім виявляється, що спортивна зала, де має відбуватися вистава, надто тісна, щоб там умістилась уся та безладна юрба родичів. Антоніо збирався вразити всіх своїм фотографічним обладнанням, вкупі зі штативом і білим світловідбивачем, і тепер, не добираючи слів, лається з якимсь чоловіком, бо той, мовляв, псує йому кадр; опонент у боргу не залишається і висловлює не надто ввічливу пропозицію щодо того, куди варто засунути і штатив, і світловідбивач. Через низький зріст пані А. бачить перед собою лише суцільну стіну зі спин і курток. Вона теж кидає на нас розчаровані погляди, проте ми й самі ледь бачимо сцену, розташовану на рівні підлоги, і зарадити нічим не можемо. Від спеки й задухи та довгого чекання на ногах їй паморочиться голова. Якась жінка підтримує її, а потім починає обмахувати аркушем паперу. Ще до кінця вистави, ба навіть до того, як на сцену виходить її названий онук, пані А. проштовхується через натовп до виходу і йде геть.

Знов опинившись біля нас, Емануеле відразу запитує:

— А де Бабетта?

— Їй стало недобре, але вона все бачила і сказала, що ти справжній молодець.

Син раптом горбиться, а на його обличчя набігає такий пригнічений вираз, що я мимоволі запитую себе: це він ще й далі за інерцією грає чи у нього справді щойно стиснулося серце?

Надмірні похвали з уст аж надто численних дідусів і бабці його не тішать. На смугастому лінолеумі тієї спортзали Емануеле виступав насамперед для пані А. і для нас із Норою, але його втіха не пропорційна двом третім від тієї, на яку він сподівався, бо відсутність Бабетти важить більше за нашу присутність.

Ми квапливо прощаємося і йдемо додому, лише нас троє: двоє батьків і маленький зажурений страшило, який не відпускає наших рук аж до самих дверей — так, наче хоче сказати, що збагнув: люди часом відходять, просто назавжди йдуть геть і все, тут уже нічого не вдієш, але не ми, нас він нікуди не пустить, принаймні доки триматиме отак за руки.

Сполучені посудини

Кожна дитина — це ще й винятково точний сейсмограф. Емануеле зрозумів усе ще до нас; він відчув наближення поштовхів і саме тому так тримався за наші руки того вечора, коли грав у шкільній виставі. Зрештою, після того, як від нас пішла пані А., відбувся підземний обвал, безшумний зсув ґрунтових мас і водоносних шарів; влітку з’ясувалося, що епіцентром цього струсу було Норине лоно.

Якось уранці, вже одягнувшись перед виходом із дому, моя дружина оголосила, що у неї двотижнева затримка. Як на мене, це новина не з тих, які варто повідомляти у такий спосіб: навстоячки і поспіхом, з ключами від авто в руці і з позірною безпристрасністю у голосі.

— Ти зробила тест? — запитав я передусім для того, щоб виграти час і відреагувати на цю звістку не самим лише сум’яттям.

— Ні. Я подумала, спершу варто вирішити, що будемо робити.

— Що будемо робити?

Нора сіла за стіл, за яким сидів я, облишивши сьорбати свою каву. Не присунулася до мене і не розчулилася, виголошуючи те, що прозвучало далі, наче завчений напам’ять параграф з підручника:

— Краще поговорити про це зараз. Я відчуваю, що неготова, що не маю досить енергії. Ледь даю раду з роботою і з доглядом за Емануеле. Допомогти нам нікому, а ти постійно в університеті. Думаю, нам таки забракне грошей, та й, правду кажучи... — тільки тут вона завагалася, наче та остання фраза злетіла з язика випадково, непередбачено.

— Правду кажучи?

— Правду кажучи, між нами двома теж не все аж так гладко.

Я відсунув убік термосерветку з рештками сніданку. Часу обміркувати своє ставлення до новини я не мав, але не про те мова; насправді річ тут була у тому, як легко мене позбавили будь-якої реальної можливості вплинути на рішення, як завзято Нора наполягала, що нас усе-таки двоє і кожен живе своїм окремим життям. Я спробував зберегти бодай зовнішній спокій:

— Норо, можна вирішувати, мати чи не мати першу дитину — але не другу. Ми молоді, нам нічого не бракує. Чим можна було б виправдати такий вчинок?

Вона на мить замислилася, а тоді відповіла:

— Страхом. Надто сильно ми боїмося. Принаймні я.

— Здається, ти вже все вирішила сама. Незрозуміло тільки, навіщо було казати про це мені, — мовив я, і в цих словах прозвучав уже сарказм, ба навіть зневага.

Не дивлячись у мій бік, Нора кивнула, а потому підвелася і вийшла, повернувшись так, щоб не видно було обличчя. Я певен, що витримка їй таки зрадила і тієї миті вона вже плакала.

Ех, якби пані А. бачила нас упродовж кількох наступних тижнів! Яке ж то було б для неї розчарування! Коли Емануеле мало виповнитися три роки, вона розпочала активну особисту кампанію, ратуючи за те, щоб ми подарували йому сестричку