Після тебе - Джоджо Мойєс

— Я на нього схожа? Я ґуґлила фото, але мені важко зрозуміти.

— Колір волосся такий самий. Може, очі схожі.

— Мама каже, він був дуже красивий — і через це такий козел. Ну, не тільки через це. А коли я її дратую, вона каже, що я зовсім як він. «Господи, ти зовсім як Вілл Трейнор!» Вона завжди називає його Вілл Трейнор — ніколи «твій батько». Вона серйозно налаштована вдавати, що Виродок — мій батько, хоча всім ясно, що це не так. Наче думає, що, наголошуючи на тому, що ми родина, ми станемо родиною.

Я знову затяглась. У голові почало паморочитися. Якщо не враховувати одну вечірку в Парижі, то я вже багато років не курила трави.

— Думаю, мені б це принесло більше задоволення, якби не було жодної можливості впасти з цієї драбини.

Вона взяла в мене косяк.

— Господи, Луїзо, треба ж хоч іноді розважатися. — Вона глибоко вдихнула та закинула голову. — Він розповідав про свої почуття? Що він насправді відчував? — Вона знову затяглась і передала мені косяк. На неї наче це взагалі не діяло.

— Розповідав.

— Ви з ним сварилися?

— Частенько. Але й сміялися немало.

— Він закохався в тебе?

— Закохався? Я не знаю, чи правильно буде взагалі вживати це слово.

Я беззвучно ворушила губами, намагаючись підшукати потрібне слово. Я не знала, як пояснити дівчині те, чим ми з Віллом стали одне для одного. Як висловити те, що мене, мабуть, ніхто й ніколи не зможе зрозуміти так, як Вілл? Чи зможе вона зрозуміти, що втратити його для мене було наче отримати діру в тілі — болючу діру, яка постійно нагадує мені про втрату, яку нічим замінити?

Вона уважно подивилася на мене:

— Таки правда! Мій тато був у тебе закоханий! — Вона захихотіла.

Це слово було таким порожнім, таким сміховинним, з огляду на те, чим ми з Віллом насправді були одне для одного, що я, сама того не бажаючи, теж почала сміятися.

— Тато тебе хотів! Та це ж просто здуріти! Господи, в іншому Всесвіті ти могла б бути мені МАЧУХОЮ!

Ми дивились одна на одну, вдаючи жах, і цей факт між нами дедалі розростався, аж доки не оселився радісною бульбашкою мені в грудях. Я почала реготати — на межі істерики. Тим сміхом, від якого болить живіт і коли досить просто глянути на іншу людину, щоб нова хвиля реготу накрила з головою.

— Ви з ним спали?

Це питання вбило всі веселощі.

— Все, досить. Ця розмова стає якоюсь химерною.

Лілі скорчила мені пику.

— Усі ваші з ним стосунки якісь химерні.

— Та ні. Це… це…

Раптом усе це стало занадто. Той дах, питання, косяк, спогади про Вілла. Ми наче намагалися створити його наново просто з повітря між нами: його усмішку, його шкіру, відчуття його обличчя. І я не була певна, що хотіла цього. Моя голова впала між колін. «Дихай», — казала я собі.

— Луїзо…

— Що?

— Він завжди планував туди поїхати? У «Диґнітас»?

Я кивнула. Повторювала собі лиш одне слово — намагалася вгамувати хвилю паніки, яка вже почала мене затоплювати. «Дихай».

— Ти намагалася його переконати?

— Він… він був упертий.

— Ви сварилися через це?

— До останнього дня.

Останнього дня. Нащо було це казати? Я заплющила очі.

Коли я зрештою змогла їх розплющити, Лілі уважно дивилася на мене.

— Ти була з ним, коли він помер?

Наші погляди зустрілися. Молодь наводить жах. У них немає меж. Вони нічого не бояться. Я вже бачила наступне питання в неї на губах, цікавість у її очах. Але вона, мабуть, була не така хоробра, як я думала, — вона відвела очі.

— То що, коли ти скажеш про мене його батькам?

Моє серце гучно забилося.

— Цього тижня. Я зателефоную цього тижня.

Вона кивнула й відвернулася від мене, щоб я не могла бачити її обличчя. Я дивилася, як вона знов затяглась, а потім різко кинула косяк униз крізь решітку драбини, підвелася й полізла у вікно. І не озирнулася.

Я почекала, доки повернеться контроль над ногами, і пішла за нею.

9

Я зателефонувала у вівторок в обід — тоді бар був майже порожній через одноденний страйк німецьких та французьких повітряних диспетчерів. Дочекалася, доки Річард вийшов до оптовиків, і пішла в зону очікування, де за останніми жіночими туалетами почала шукати в телефоні номер, який так і не змогла видалити.

Три гудки. Чотири. Мене на мить переповнило бажання негайно натиснути на «закінчити виклик».

Але потім почувся чоловічий голос зі знайомою манерою ковтати голосні звуки.

— Алло.

— Містер Трейнор? Це… це Лу.

— Лу?

— Луїза Кларк.

Запала коротка тиша. Я наче почула, як моє ім’я обвалило на нього лавину спогадів, і чомусь відчула себе винною. Останній раз я бачила його коло могили Вілла — передчасно постарів, постійно намагався вирівняти опущені горем плечі.

— Луїза. Господи… Це так… Як у вас справи?

Я трохи відступила, щоб пропустити Вайолет із її візком. Вона усміхнулася мені так, наче все розуміє, і вільною рукою поправила фіолетовий тюрбан на голові. Я помітила, що в неї на нігтях — крихітні британські прапорці.

— Усе добре, дякую. А ви як?

— О… ну, знаєте. Насправді, теж добре. Відтоді, як ми востаннє бачились, усе дещо змінилось, але… ну…

Він на мить втратив свою звичайну добродушність, і я майже передумала. Але, глибоко вдихнувши, продовжила:

— Містере Трейнор, я телефоную, бо в мене є до вас розмова.

— Я думав, Майкл Ловлер вирішив усі наші фінансові питання. — Його голос дещо змінився.

— Ні-ні, гроші тут ні до чого. — Я заплющила очі. — Містере Трейнор, у мене нещодавно була гостя, і я думаю, вам треба з нею зустрітися.

Якась жінка зачепила мою ногу своєю валізою на коліщатках і пробурмотіла вибачення.

— От, — продовжила я. — Про це непросто говорити, тому я просто візьму і скажу. У Вілла — дочка. Вона мене знайшла і хоче з вами зустрітися.

Тиша була довгою.

— Вибачте, ви не могли б іще раз повторити?

— У Вілла — дочка.