Твори в п'яти томах. Том 2 - Роберт Льюїс Стівенсон
— Що, оце й усе? — спитав я, коли настала мовчанка.
— Ходімо, — сказав він, утираючи обличчя, — розповім надворі.
— Ви хочете сказати, що вони не знімуть табу? — вигукнув я.
— Це якесь дивне діло, — сказав він. — Надворі розповім. Краще ходімо геть.
— Ну, я цього їм не попущу. Не така я людина! — вигукнув я. — Ви не діждетесь, щоб я показав спину жменьці канаків.
— Краще не заводьтеся, — сказав Кейс.
Він дивився на мене й наче підморгував, а п'ятеро ватагів дивилися на мене досить чемно, але трішечки й гостро; а люди повтуплювались у мене, витягували шиї й штовхались. Я згадав про тих, що були обсіли мій дім, і як пастор сахнувся, тільки-но побачивши мене, і вся ця історія видалась мені такою чудною, що я встав і пішов за Кейсом. Натовп ізнову розступився, пропускаючи нас, але вже ширше, а діти, котрі позаду, з криком кинулися бігти, і так ми, двоє білих, ішли геть, а вони всі стояли й стежили за нами очима.
— Ну, кажіть, що це все означає, — спитав я.
— Правду кажучи, я й сам до пуття не розібрав. Вони за щось сердиті на вас, — каже Кейс.
— Накласти табу на людину, бо вони сердиті на неї! — вигукнув я. — Зроду не чув про таке.
— Та ні, бачте, тут щось гірше, — відказав Кейс. — На вас нема табу — я ж вам казав, що цього не може бути. Вони просто не хочуть підходити до вас, Вілтшире, ось у чім річ.
— Не хочуть підходити? Цебто як? Чому вони не хочуть до мене підходити? — кричу я.
Кейс завагався. Тоді тихо промовив:
— Здається, вони налякані.
Я застиг на місці.
— Налякані? — перепитав. — Ви що, здуріли, Кейсе? Чим же це вони налякані?
— Якби ж то я міг розшолопати, — похитав головою Кейс. — Мабуть, якимось із їхніх безглуздих забобонів. Оце ж то мені й не подобається, — додав він. — Та сама історія, що з Вігорсом.
— Я хочу знати, що ви маєте на увазі, і не відчеплюсь, поки не поясните, — сказав я.
— Ну, ви ж знаєте, що Вігорс накивав п'ятами, покинувши все як стояло, — відказав він. — Теж щось таке з забобонами — я так і не добрав діла. Але під кінець усе виглядало кепсько.
— А я чув щось інакше про цю справу, — сказав я. — І краще скажу вам, що саме. Я чув, ніби він утік через вас.
— Що ж, мабуть, йому соромно було сказати правду, — відказав Кейс. — Мабуть, боявся, що дурним назвуть. Та й правда, я сам випровадив його. «А що б ти зробив, старий?» — питає він. «Ушився б, — кажу, — і більш про це не думав.» Я, звісно, радісінький був бачити, як він дає драпака. Не моя звичка повертатися спиною до товариша, коли він у скруті, але в селищі такий переполох був, що я просто не годен був передбачити, чим воно все скінчиться. Я, звісно, дурень був, що так панькався з тим Вігорсом. І сьогодні вони мені це закидали. Ви чули, як Маса — отой молодий ватаг, здоровило отой — весь час одно товк: «Віка»? Бо вони в'їлись на нього. І не схоже на те, щоб уже забули.
— Усе це дуже добре, — сказав я, — але воно не пояснює, в чому клопіт, не пояснює, чого вони бояться, що вони думають.
— Якби ж то я знав, — відказав Кейс. — Нічого певнішого я не можу сказати.
— По-моєму, можна було спитати, — сказав я.
— А я й спитав, — каже він. — Але ви ж, певне, самі бачили, якщо ви не сліпий, що з того запитання вийшло. Я зроблю для іншого білого все, на що стане духу, але як побачу, що сам попав у халепу, то думаю насамперед про свою шкуру. Лихо моє в тому, що я надто добродушний. І дозволю собі сказати, що я не такої сподівався вдячності за те, що вліз у цю вашу тарапату.
— А я про одне діло думаю, — сказав я. — Ви, звісно, дурень були, що так панькалися з тим Вігорсом. Одна втіха, що зі мною ви небагато панькалися. Я завважив, що ви ні разу ще не були у мене в домі. Зайдіть-но тепер: ви ж колись обіцяли?
— Так, справді, не був, — погодився він. — Це я не встиг зробити, і мені дуже шкода, Вілтшире. Але щоб зайти до вас зараз… не буду вас морочити.
— Тобто ви не зайдете? — спитав я.
— Дуже шкодую, друзяко, але я саме це й хотів сказати, — відповів Кейс.
— Одне слово, ви боїтесь? — кажу я.
— Одне слово, я боюсь, — каже він.
— І на мені так і лишається табу казна через віщо? — спитав я.
— Та я ж кажу, що нема на вас ніякого табу, — запевнив він. — Канаки просто не хочуть підходити до вас, оце й усе. І хто може їх примусити? Ми, торгівці, великі нахаби, мушу сказати: ми силуємо цих сердешних канаків відступатися від власних законів, знімати власні табу, і то коли нам лишень заманеться цього. Але ж ви не хочете сказати, що сподіваєтесь на закон, який зобов'язував би людей купувати крам у вашій крамниці, хочуть вони того чи ні? Невже ви хочете сказати мені, що у вас аж стільки нахабства? А навіть коли так, то дивне діло, що ви це пропонуєте мені. Я б хотів нагадати вам, Вілтшире, що я сюди приїхав теж як торгівець.
— Бувши вами, я б не став говорити про нахабство, — сказав я. — Наскільки я можу зрозуміти, все воно ось на чому сходиться: ніхто тут не буде торгувати зі мною, зате всі торгуватимуть із вами. Вам дістанеться вся копра, а я маю піти до дідька. І я не знаю тут жодного тубільця, а ви тут єдина людина, варта згадки, що вміє по-англійському, і в вас іще стає нахабства натякати, що моє життя в небезпеці, а ви більш нічого не маєте сказати мені, як тільки те, що ви нібито не знаєте чому.
— Що ж, це справді все, що я маю вам сказати, — відповів він. — Я не знаю, хоч би й хотів знати.
— І тому ви відвертаєтесь і полишаєте мене на самого себе! Це по-людському? — спитав я.
— Ну, коли ви хочете гострих слів… — відказав він. — Я так не кажу. Я кажу тільки: «Я збираюся
