Несказане - Селеста Інг

дізнався, як зробити, щоб синець більше не болів: потрібно знову й знову тиснути на нього великим пальцем. Спочатку так болить, що на очі навертаються сльози. Наступного разу біль трохи менший. На десятий раз це вже майже не біль. Тож він знову й знову перечитує записку. Пригадує все, що лише може: Мерилін стоїть навколішки та зашнуровує Нату кросівок, Мерилін поправляє йому комірець. Мерилін того першого дня в його кабінеті: струнка й серйозна, така сконцентрована, що він не насмілюється прямо глянути їй в обличчя.

Боліти не перестає. Йому на очі все одно навертаються сльози.

Коли з вітальні долинав вечірній сигнал про закінчення трансляцій, а слідом за ним — національний гімн, він складав записку Мерилін у конверт і запихав назад у кишеню сорочки. Потім навшпиньки йшов до вітальні, де при світлі екрана з тестовою картинкою на килимі, біля дивана лежали згорнуті калачиками діти. Індіанець із верхньої частини екрана[17] дивився, як Джеймс відносить до ліжка спочатку Лідію, за нею Ната. По тому — ліжко без Мерилін здавалося пустелею — він повертався до вітальні, загортався в старий, сплетений із вовняної нитки плед, лягав на диван і розглядав кола на екрані, поки сигнал не обривався. А вранці — усе спочатку.

Щоранку Нат і Лідія розуміли: вони знову у своїх ліжках і лише на секунду замислювалися над тим, чи міг всесвіт виправитися за той час, поки вони спали. Можливо, зараз увійдуть до кухні й побачать біля плити маму, яка зустріне їх з любов’ю, поцілунками й вареними яйцями. Діти ніколи не ділилися одне з одним цією кволою надією, але щоразу, коли зустрічалися в кухні й не знаходити там нікого, крім батька в пом’ятій піжамі, який діставав дві порожні миски, дивились одне на одного й знали: мама досі — та, що зникла.

Вони силкувалися розважитися, обмінюючись зефірками з ранкової каші, щоб сніданок тривав якнайдовше: рожевий за жовтогарячий, два жовті за зелений. На ланч тато робив сандвічі, але завжди неправильно: у них було мало арахісової пасти або джему, або вони були розрізані впоперек, а не трикутниками, як робила мама. Неочікувано тактовні Лідія й Нат нічого не казали, навіть по обіді, на який знову отримували арахісову пасту й джем.

Єдине, для чого вони виходили з дому, то це для походу в продуктову крамницю.

Одного дня, коли вони їхали зі школи й за вікнами автівки блиснуло озеро, Нат заходився благати:

— Будь ласка, ну будь ласка, дозволь нам поплавати. Лише годинку. П’ять хвилин. Десять секунд!

Джеймс глянув у дзеркало заднього огляду, але не пригальмував.

— Ти ж знаєш, що Лідія не вміє плавати, — сказав він. — Я сьогодні не готовий гратися в рятувальника. — Він звернув на їхню вулицю, й Нат підсунувся до Лідії та щипнув її за руку.

— Мала, — прошипів він. — Нам не дозволяють поплавати через тебе.

Місіс Аллен по інший бік вулиці поралася в саду, і коли дверцята автівки відчинилися, помахала їм рукою.

— Джеймсе, — гукнула вона. — Джеймсе, я вже давненько вас не бачила.

У руках вона тримала маленькі гострі граблі, перш ніж спертися на хвіртку, скинула рожево-фіолетові рукавички. Лідія помітила в неї під нігтями півмісяці бруду.

— Як Мерилін? — спитала місіс Аллен. — Її вже досить давно немає, так? Я сподіваюся, усе гаразд. — У неї світилися очі, погляд був такий захоплений, ніби — подумав Нат — ніби вона ось-ось мала отримати подарунок.

— Ми тримаємося, — відповів Джеймс.

— Скільки ще її не буде?

Джеймс глянув на дітей і завагався, перш ніж відповісти.

— Невідомо, — сказав нарешті.

Нат ударив носаком кросівка по воротах місіс Аллен.

— Не роби так, Нате. Взуття зіпсуєш.

Місіс Аллен уважно подивилася на дітей, але вони одночасно відвели очі. У неї були надто тонкі губи, надто білі зуби. Жуйка, на яку Лідія наступила підбором, приклеїла його до бетону. Навіть якби дозволили, подумала вона, не змогла б утекти звідси.

— Ви обоє поводьтеся добре, й мама скоро буде вдома, гаразд? — посміхнулася місіс Аллен. Вона повернула свою тонкогубу посмішку до Джеймса, який не підняв на неї очей.

— У нас продукти тануть, — хоча всі троє знали: у сумці лише літр молока, дві банки «Джиф»[18] та буханець хліба. — Радий був тебе бачити, Вів’єн.

Джеймс запхнув паперовий пакунок під пахву, узяв дітей за руки й відвернувся — жуйка в Лідії під ногою розтягнулася та нарешті луснула. На тротуарі залишився довгий, висохлий білий хробак.

За обідом Нат запитав:

— Що значить невідомо?

Батько раптом глянув на стелю, ніби Нат показав пальцем на жука, й він хотів побачити його, поки той не втік.

У Лідії пекло в очах, мовби вона дивилась у духовку. Нат пожалкував через власні слова та з досади вдарив по сандвічу кулаком — арахісова паста вилізла на скатертину, але батько нічого не помітив.

— Я хочу, щоб ви забули слова місіс Аллен, — нарешті озвався Джеймс. — Вона дурепа й взагалі не знає вашої мами. Я хочу, щоб ви вдали, ніби ми ніколи з нею не розмовляли. — Він погладив обох по руках і спробував усміхнутися. — У цьому немає нічиєї провини. Особливо вашої.

Лідія і Нат знали, що він каже неправду, й розуміли, що так триватиме ще довго.

Погода стала теплою і вологою. Щоранку Нат рахував, скільки днів минуло з того часу, як зникла його мати: двадцять сім. Двадцять вісім. Двадцять дев’ять. Він стомився від сидіння вдома й дихання застояним повітрям, стомився від телебачення, від сестри, яка мовчки дивилася на екран. Очі в неї скляніли. Що тут казати? Відсутність матері тихо пожирала їх — цей тупий біль дедалі дужчав. Одного ранку на початку червня, коли Лідія задрімала під рекламну паузу, Нат навшпиньки прокрався до вхідних дверей. Батько звелів їм не виходити з дому, але хлопець вирішив: ґанок — це ще домашня територія.

Здаля він помітив Джека, який теж сидів на своєму ґанку, поклавши підборіддя на охоплені руками коліна. Нат не розмовляв і навіть не вітався із Джеком з того дня в басейні. Коли вони разом виходили зі шкільного автобуса, рвучко підсмикував ремінці свого наплічника та старався якомога швидше випередити Джека дорогою додому. Коли на перерві помічав, що Джек прямує до нього, переходив на інший бік майданчика. Не любити його вже стало звичкою. Тепер, попри те, що Джек теж помітив його та повернув вулицею до їхнього будинку, Нат не зрушив із місця. Спілкування бодай із кимось — навіть із Джеком — було краще за мовчання, що вже стало нестерпним.

— Хочеш? — спитав Джек, зупиняючись біля східців.

На простягнутій долоні хлопчини зручно розташувалися півдесятка червоних цукерок у формі рибок, завбільшки як його великий палець. Вони сяяли та переливалися від голови до хвоста й від хвоста до голови, мов коштовні камені. Джек широко посміхнувся й навіть кінчики його вух кумедно ворухнулися.

— Купив у «Все по 5 і 10 центів». Десять центів за жменю.

Нат раптом палко забажав туди, де на полицях розкладено ножиці, картон, кольорові олівці, коробки з м’ячиками-стрибунцями, «восковими губами», гумовими щурами, загорнутими у фольгу шоколадними батончиками, а на перед­ньому прилавку й біля каси — великі слоїки із