Грішні, чесніші за херувимів... - Галина Тимофіївна Тарасюк

— Не лазь ніде сама. Бо ще жаба цицьки дасть чи блуд голову закрутить, як дідові Карнавці, хоч ти й грошей на церкву не збираєш.

Карнавкою діда Григора прозвали давно, ще тоді, коли в селі була церква і він ходив разом з березами на коляду по селу гроші на церкву збирати. Берези (дяк, церковний староста і півчі) — з корогвами, а дід, як церковний скарбник — з карнавкою. А відколи церкву розвалили, і церковна двадцятка розбіглася, дід Карнавка продовжував щоколяди збирати гроші, але вже на будівництво нового храму. Люди гроші давали, не питаючи, куди вони йдуть. І так з року в рік, аж доки зразу після війни на діда Карнавку не напав блуд, та затягнув у пропаще місце — в трясовину. Три дні шукали — знайти не могли. Була б Карнавці жаба цицьки дала, якби не Каленів Матрошка. Відтоді дід Карнавка перестав гроші збирати… А шкода, бо хоч якась надія на нову церкву була…

А так зостався лише один блуд… Блудив блуд на тім боці річки, на нічиїх долинах. Де той блуд підстерігає, під яким кущем чи вербою, точно ніхто не знав, бо на різних людей він у різних місцях нападав. На моїх бабу Тетяну, наприклад, раз напав навпроти нашої кладки. Ото ходять мої баба по березі серед білого дня, ригозу й галацуци топчуть, а кладки не можуть знайти, щоб на свою леваду перебратися. І так добре той блуд бабу моїх прихопив, що вони забули навіть, що треба спинитися, згадати Різдво, а тоді з-під ніг землі взяти та посипати голову, примовляючи: “ Іди, блуде, поза люде”. Він і піде собі в свої верболози. Але бабі моїм геть світ закрутився… Коли ж чують Матрошка їх кличе:

— Тетяно, а що ви там шукаєте на тім боці?

Баба — глип, а кладка — перед самим носам! А буває, що Блуд і в річку тручає, або тягне в трясовину, яких теж на нічиїх долинах тьма-тьмуща. Подейкували, що багато людей у тих пропащих місцях у голодовку пропало… У війну там нібито від німців партизани ховалися, нібито не лиш німцями, а й їхніми вівчарками блуд крутив, наче дзиґами. А після війни — оце Карнавка топився, а ще душ з десять просто блудили і якби не Матрошка…

Тут мої баба враз вмовкають, замислюються, а далі й питають мене:

— А скажи-но мені, синку, що той Матрошка на тих долинах весь час робить? І то вже не одна людина набеляла мені, буцім її Матрошка від блуду спас… А чи ж не той самий Матрошка… Га? А що ти думаєш?.. Є ж такі люди, що тумана вміють напускати… Як цигани. Зайде в хату, напустить тумана, навіть образи поздіймає, складе у мішок, а ти ще й на плечі йому своє добро завдаси, як та Харитина Саливонова…

Доки баба Тетяна роздумують про те, що має Матрошка до блуду, я, викачана від переляку, вже далеко. Кличу подружок Маріку, Мальвіну й Катрю йти шукати в нічиїх долинах блуду. Біжимо стежкою до річки, трава — вище голови, а над головою, в голубому небі — осокори листячком тріпочуть на безвітрі. Тільки-но ми на кладку стали, як дід Матрошка — навстріч із верболозів:

— А ви що тут робити?! Чи не з блудом блудите?!

Ми — у вереск і навтьоки! Щодуху стежкою нагору. Боже, як страшно й весело!

А якоїсь у неділю тато сказав:

— Ходімо до дядька Тьоми — приїхав Хризонт Білик, — сказав так, наче я знала того Хризонта й тільки чекала, коли він приїде.

Тато взяв мене за руку, і ми пішли стежкою до річки, через кладку, а далі нічиїми долинами, ледь протоптаною стежечкою поміж круглими кущами верболозу та вільхи, попід вербами, осокорами. Я все озиралася та блуду остерігалася, аж доки ми не вийшли на прогін, а потім знову пішли долинами, повз річечку, по обидва береги якої квітчастими хустками простилалися доглянуті людські городи. І тато розказував страшну історію, яка зовсім не в’язалася з довколишньою красою. Він розказував про підлітка, свого товариша, з яким сидів за однією партою, який у голодовку так був опух, що став схожим на скляного мерця, і дід Бандура, який був призначений правлінням колгоспу їздити селом і збирати на гарбу мертвих, завіз конаючого хлопчика на цвинтар, скинув разом з іншими у яму, а сам поїхав за тими, які не вмістилися на гарбі, а зосталися лежати попідтинню. Тато розказував, що в голодовку люди самі виповзали з хат на вулицю, ніби спеціально, щоб дід Бандура їх, мертвих, довго не шукав. Хлопчик теж виповз, але в надії, що хтось добрий буде йти, змилосердиться, дасть кришку хлібця і порятує його від голодної смерті. Але ніхто добрий не йшов. І милосердних не було. Вони або повмирали вже, як його хатні, або ще доконували. Тільки дід Бандура скрипів гарбою, коненят поганяв та гукав у порожнє небо, відганяючи від себе страх:

— Гей, чи є хто живий?! Озовись!

Та ніхто не озивався. Ні живі, ні мертві, що лежали попідтинню, опухлі від голоду, мов скляні, і дивилися осклілими очима у порожнє безбожне небо. У порожнє безбожне небо — порожніми безбожними очима. І тільки в одних очах промайнув білим крилом білий янгол. Конаючий скляний хлопчик, уздрівши діда Бандуру, що злазив із гарби по нього, подумав, що то сходить з небес його Янгол-хранитель…

Так воно, певно, й було… Бо тільки Божа сила могла витягти з глибокої ями, привалену трупами, напівмертву дитину, в якій і тіла не було — одне скло, а в нім — пучка духу. Тож, мабуть, янгол і подав хлопчикові руку, бо хлопчик ожив, вибрався з ями і поповз полями, а потім лісом — на Соболівку, і доповз до залізничної станції… І тільки один Бог та янгол-хранитель знає, як йому вдалося вирватись із пекла, яким була Україна, і добратися до Латвії, де він ожив, прижився і