Романи - Роман Васильович Андріяшик
— Даруйте, пане Федькович. — Нойбауер налив вино у келихи. — Не дозволяйте мені напиватися, бо я дуже експресивний німець. Вибачте, я не знав, що ви не були дев’ятою піснею в своєї матері. Що ж, обійдемося без Нібелунгів.
— Я мав у руках канонічний текст, а не текст Вагнера. А коли це трилогія чи тетралогія, то, як на мене, — висновок життя. Отут я вже боюсь, дорогий мій брате.
— Чи ви надто обережна людина, чи…
— Боягуз? — Федькович подивився "лінзами" в очі Нойбауера.
— Ні. Але як це в Шекспіра: життя втрачає той, хто його прагне набути клопотом надмірним? Так і з репутацією. Не варт про цю панну надто піклуватися, бо виходить все навпаки. Сили притягання накликають несприятливі ситуації. Ви здогадуєтеся, що я розлучився з дружиною? Так. Людина жила біля мене, а не я біля неї, і вона всі свої думки і бажання спрямовувала на те, щоб мене нищити. Буквально нищити. Я давно бачив, що вона вивезла свої речі до родичів, що якісь дрібниці спеціально виставляє перед очі, щоб я нічого не втямив. Бюджетом я ніколи не міг розпоряджатися, але гроші з шухляди стали кудись зникати, а коли доходило до прикрого, що не було за що купити шматка хліба, вона нібито позичала сотню-другу в тих же родичів. Даруйте, але вона так низько опустилася, дріб’язково переслідуючи мене, що це не можна і віддати словами. Розрив був неминучий. Я віддав їй все на волю, вона пошилася в дурні, зганьбила мене перед усіма знайомими і знову ж родичами, стала такою брудною істотою, що яка-небудь макака чепурніша. Якби я думав у ті дні про репутацію, я неодмінно зрівнявся би з нею в усьому. Та я на все махнув рукою і мене не заторкнули її підступи й знущання.
Я маю на увазі — ім’я моє не зачепили. Хоч дехто думав, що я несусвітний телепень, оскільки мовчу, мовби нічого не розумію.
Федькович прочитав строфу, виписану з якоїсь книжки після одної з суперечок із матір’ю:
Мовчу, бо не можу я мовчати,
Мовчу, хоч вкрай треба сказать,
Мовчу, бо не можу не мовчати,
Що в мовчанні мене не впізнать.
— Ось-ось, — потакнув Нойбауер. — Тепер зійшовся з недавньою вихованкою нашої гімназії і дивуюся, чому я досі був такий нещасливий в особистому житті, а тепер такий щасливий. Сам собі не можу повірити, що вона мене підвела майже до безодні. Але саме над безоднею сили покинули її і вона сама себе пожерла, не звладавши з торжества.
— Щось схоже у мене з матір’ю, — поскаржився Федькович.
— Одружуйтесь, добродію. Птахи викидають свою молодь із гнізд, коли приходить пора. З родичами ніхто ще не вживався.
— Емілія… Чи була вона в мене, чи я її вигадав?..
— Мабуть, і те, й друге. Вона була у вас, не будучи вашою, а в казармі ви її наділили рисами ідеалу. Забудьте, Емілія для нас втрачена назавжди, хоч як це гірко визнати.
— Пробачте, — ніяковіючи, почав Федькович. — Я хотів вас запитати про одну обставину.
— Ну-ну?
— Ваша колишня дружина хотіла вас бачити приниженим?
Нойбауер засміявся.
— Ви її недооцінюєте, милий Федькович. Вона хотіла бачити мене втоптаним у грязюку, обдертим і жалюгідним. Чого ж їй було скаржитися на мене директорові гімназії, єпископу? Коли в мене виходили гроші і я перебивався на каві з сухариками, вона мене голубила, як голублять осліплене ягнятко. Вона ставилася до мене так само ніжно, як ставиться кат до стратенця, повертаючи йому голову, яку має відрубати. Але саме тоді вона до мене нікого не підпускала, їй конче треба було den Stab brechen[162]. Зробити це власноруч, і вона вважала б, що вчинила зло заради того, щоб мене auf die richtige Tür bringen[163]. Мені коштувало багато сил, Федьковичу, зберігати, як то кажуть, форму. Та вона патякала на мене воротаркам і молочницям, а ті плювали на мої сліди. І це вона намагалася ad acta legen[164]. Слава Богу, ви ще не знаєте, які жінки первісно витончені в помсті заради помсти. Але ми щось вдалися в чуже поле. — Розсміявся. — Моя дружина зламала собі роги. Я знаю, що в мені щось надірвано, і, можливо, в якусь дуже неслушну мить ця надірваність мені пошкодить, завадить чи призведе до трагедії, але тепер я щасливий, Федьковичу, а ще більше щасливий, що я живу і дію. До речі, де ви ночуєте? Знову в готелі "Чорний орел"? Я вас примітив того дня, як ваш батечко Гординський наслав до вас носіїв, а ті перенесли ваші речі до його хижі. Я часом люблю блукати просторами свого самозаслання. Чую, якийсь підпоручик честить вістового, висунувшись наполовину з вікна, велить покликати солдатів і забрати від Гординського його речі. Вмить з’явилися солдати, вмить, а може й упівмиті, згорбившись під якоюсь ваготою — це, видно, були ваші папери, — несуть, шпурляють через відчинене вікно валізи. Думаю собі, що це за Sisypharbeit[165]. Мої хлоп’ята з гімназії в одну мить, так само, розвідали: гуцул, офіцер, — я це й без них бачив, — поет. А вже коли ви надіслали мені свої німецькі вірші, я на вас почав полювати. Бачите, як обертаються долі?
Федькович якось спонтанно, бо сам ніколи не знав, що здатен сказати, дивлячись, "як свічки горять", мовби з-під землі, мовив:
Не нам на прю з тобою стати,
Не нам діла твої судить…
— Я люблю вашого Шевченка, — поодчинявши вікна, з келихом заходив по кімнаті Нойбауер. Повторив:
Не нам діла твої судить.
— Ні, Федьковичу, треба судить. Він, сердешний, своєю смертю засудив. Смертію смерть поправ! Ой ні! Я прекрасно бачу, що я тут — Нойбауер, у Німеччині — ніхто? Але не будемо шукати смерті в огниві людських мрій і сподівань, дуже близьких. Може, я тут der letzter Mohikaner[166] з того духовного протесту, що звався бурею і натиском? За німецьку жертву доби ви мене не оберете, це я добре знаю. Українцем я не стану, бо я німець. Але? Я ненавиджу Азію, яка давно-предавно мала Європу, я Європи не люблю, бо вона не любить
