Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Уздовж колії що пострілював інколи невідомо чий кулемет, і, перебігаючи, їм довелося раз у раз припадати до землі. Золотар глухо стогнав і все намагався заспівати якусь пісню. Гімнастерка на ньому по пояс зашкарубла примерзлою кров'ю. Жар сушив його, і рану рвало страшним болем. Коли Макар з Сербиним падали — Золотар від болю непритомнів.

За німецьким ешелоном, віддаля офіцерського вагона, поміж трупів лежав молодий лейтенант. Білий фокстер'єр з рудими підпалинами стояв над трупом і тихо скавчав.

Вздовж насипу Київською вулицею перебігали й проходили групи повстанців. Вони прямували всі до вокзалу. Це були робітники, селяни околишніх сіл, чимало й репатріантів в чорних пальтах з жовтими смугами. Репатріанти траплялися в гуртах повстанців поодинці, але йшли й окремими групами з власними командирами на чолі. Вони тримали німецькі гвинтівки в руках, і багацько з них тяжко тремтіли в нападі тифозної пропасниці. Але вони могли ще стояти на ногах — вони взяли зброю і пішли з усім народом. Чотири роки імперіалістичної війни вони гинули на фронті й страждали в полоні — за фабрики заводчиків, за землю поміщиків, за гроші банкірів — у чужій, не потрібній їм війні. Тепер війна була їхня — вони вирвали зброю з рук у ворога і стали до лав бійців.

Аптека на розі Базарної була зачинена. На стукіт не відгукувався ніхто. Макар з Сербиним нарешті висадили двері. В фарфоровій пляшці на полиці вони знайшли перекис водню і мерщій вилили Золотареві на плече. Пляшку з йодом вони засунули до кишені. Золотаря вони поклали на ослін, і тепер з ослоном, як з ношами, можна було навіть бігти. Вони побігли до вокзалу. Там, на вокзалі, стояв головний штаб повстання.

На Центральній вулиці шлях їм перетяв великий загін селянських повстанців. Повстанці були в гуньках, сіряках, кожушках, на головах — смушкові шапки, пшеничні брилі, солдатські кашкети. Вони були з обрізами, гвинтівками, вилами. Переважно — хлопці шістнадцяти чи сімнадцяти літ та дядьки й діди поважного віку. В середині гурту — без зброї, без касок і без погонів — крокувало з півста полонених німецьких солдатів. На чолі гурту на двох гвинтівках, мов транспарант, несли довгий і вузький килимок. Червоний в чорні смужки подільський килимок. Він був замість червоного прапора. Гурт дружно виводив:

На вулиці було вже повно народу. Люди люто сварилися кулаками до німців, люди махали шапками до повстанців, люди гукали привітання, і вже вся вулиця підхоплювала гучний приспів:

Зброю роздавали тут же, просто з возів. Вози стояли на кожному перехресті — повні німецьких гвинтівок, цин з патронами, палашів і гранат. Повстанці розхоплювали зброю миттю — брали по дві гвинтівки зразу. Вже вищала гармонь, і, б'ючи в поли, молоді хлопці відкарбовували гопак. Бубон бив десь у гурті з гармошками зовсім не в лад, але то було пусте — і кількість танцюристів щохвилини зростала. Танцювали десятки людей.

Перед дверима з вокзалу на перон Сербин з Макаром змушені були зупинитися — з дверей саме виводили роззброєних німців. Під пероном стояв довгий порожній ешелон з товарних вагонів — бранців садовили в поїзд.

Довгою чергою, по двоє в ряд, три-чотири сотні німців понуро човгали по перону. Вони йшли, зігнувшися, звісивши голови на груди, спустивши руки по боках. Їх уніформа, ще вчора новенька, була закаляна, зім'ята й подерта.

Посадка доходила кінця. До кожного вагона садовлено по сорок чоловіка, і стрілочник Пономаренко подавав їм високе цебро — «Ю.-З. ж. д.» — стояло на обручку — свіжої води. Тоді двері засувалися, важка кляма падала на скобель і конторник Вікторович підходив з шворками, пломбами й компостером. Шворка прохоплювала кляму і скобель, загиналася на чотири кінці, по два кінці прихоплювалися двома свинцевими шкаралупками, і конторник Вікторович клацав губами компостера. Новенька лискуча пломба повисла на дверях вагона. «Ю.-З. ж. д.» — лишав казенний знак на кожній пломбі компостер. Тихонов ішов уздовж ешелону з кавалком крейди у руці. В лівому кутку вагонів, там, де чорна дощечка, він, не поспішаючи, позначав: «За границю».

Колись розкішний вокзал стояв на себе самого не схожий. В залі третього класу лежали покотом тифозні. Тепер зала першого класу обернута була на хірургічний лазарет. На ношах, на лавах, на підлозі й довгих обідніх столах лежали поранені повстанці та німці. Віти величезних пальм простилалися понад ними. Тут же, під пальмами, завинувши пораненого в зірвану зі столу крохмальну скатертину, робили невідкладну хірургічну операцію. На другому кінці столу в цей час кілька повстанців, одсунувши йоги пораненого набік, вечеряли хлібом з цибулею і запивали солодким окропом. Лемент, зойки і стогін заповнювали залу вщерть.

До Макара і Сербина зразу ж метнулася назустріч дівчина в кожушку й сивій папасі. Замість пояса її підперізував марлевий бинт, і за ним стирчав чорний наган. Але рукава були закачані, і руки по лікті замащені в крові…

— В убиральню! — гукнула вона до Макара з Сербиним. — Скидайте з нього одежу всю догола! Коли зайнята ванна — просто під кран і швидше на стіл. Він буде на черзі дев'ятнадцятий. Доктор один. Коля! — раптом побачила вона. — Макар? І ви,