Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк

до самої смерті залишаються в кімнатах з прикрученими до підлоги меблями, з загратованими вікнами і з дверима, які можна відчинити тільки ключем ззовні. Вони сидять у клітках, як небезпечні хижі звірі, і говорити про них не любить ніхто.

Верніке дивиться на мене.

— Що з вашою губою?

— Нічого. Вкусив уві сні.

Бодендік сміється. Двері відчиняються, і маленька сестра вносить ще одну пляшку й три чарки. Верніке йде з кімнати разом з сестрою. Бодендік хапає пляшку і наливає собі знову. Тепер мені зрозуміло, чому він запросив Верніке випити з нами: щоб начальниця прислала другу пляшку вина. Однієї для трьох чоловіків мало. От хитрий, думаю я. Повторив чудо, яке вчинив Христос під час проповіді на горі. З однієї чарки для Верніке зробив для себе цілу пляшку.

— Ви, мабуть, більше не питимете? — питає він.

— Чому ж? Питиму, — відповідаю я, сідаючи до столу. — Я саме добрав смаку. Ви мені допомогли в цьому. Красно дякую.

Бодендік кисло посміхається і витягає пляшку з льоду Якусь мить він ще дивиться на етикетку, потім наливає мені — менше ніж півчарки. Собі ж наливає майже по самі вінця. Я спокійно забираю в нього пляшку і доливаю собі стільки, як і в нього.

— Пане вікарій, — кажу я, — в деяких речах ми не так уже й відрізняємось.

Бодендік раптом вибухає сміхом. Його лице розквітає як півонія.

— На здоров'я! — каже він єлейним голосом.

Гроза, гуркочучи, то насувається на місто, то відходить далі. Як безмовні удари шаблі, небо розтинають блискавки. Я сиджу біля вікна в своїй кімнаті, а переді мною в кошику на сміття у вигляді видовбаної слонячої ноги, який мені торік подарував комівояжер Ледерман, син кравця Ледермана, лежать подерті Ернині листи.

З Ерною все скінчено. Я перебрав в пам’яті всі її вади, викинув її і з голови і з серця, а на десерт ще й прочитав кілька розділів з Шопенгауера й Ніцше. Але все-таки мені краще хотілося б мати смокінг, машину та шофера і в товаристві двох чи трьох відомих артисток, з кількома сотнями мільйонів у кишені зненацька з'явитись у «Червоному млині», щоб завдати змії смертельного удару. Я ще якийсь час мрію про те, що було б, якби вона завтра прочитала в газеті, що мені випав найбільший виграш по лотереї або що я дуже обпікся, рятуючи з охопленого вогнем будинку дітей. Потім помічаю світло в Лізиній кімнаті.

Ліза відчиняє вікно і подає комусь знак. Я сиджу в темряві, тому мене їй ледве видно, отже, вона має на увазі когось іншого. Вона беззвучно ворушить губами, показує собі на груди, потім на наш будинок і киває головою. Після цього світло гасне.

Я обережно висуваюся з вікна. Уже дванадцята година ночі, і всі вікна поблизу темні, а відчинене тільки в Георга Кроля.

Я очікую і нарешті бачу, як двері в Лізиному будинку відхиляються. Ліза виходить, швидко озирається і перебігає вулицю. Вона в легенькій строкатій сукні, а черевики тримає в руці, щоб не зчиняти шуму. Водночас я чую, як обережно відчиняються двері в нашому будинку. Це може бути тільки Георг. Над дверима висить дзвінок, і, щоб тихо відчинити їх, треба стати на стілець, рукою притримати дзвінок, а ногою натиснути на клямку й потягнути до себе. Для такої акробатичної вправи треба бути тверезому. А я знаю, що сьогодні Георг тверезий.

Чути тиху розмову і тупіт високих каблуків. Значить, Ліза, хитра бестія, знову взула черевики, щоб бути принаднішою. Двері Георгової кімнати тихо риплять.

От тобі й маєш! Георг, ця тиха вода! І коли він устиг?

Гроза повертається знову. Грім лунає дужче, і зненацька на бруківку, ніби срібні таляри, починає сипати дощ. Вода відскакує від каміння дрібними краплями, і від землі здіймається приємна прохолода. Вихилившись з вікна, я дивлюсь на цей мокрий танок. Вода вже тече поверх ринв, без кінця спалахують блискавки, і в їхньому світлі я бачу, як з Георгового вікна Ліза підставляє під дощ свої голі руки, потім висовує й голову, і я чую її хрипкий голос. Лисої голови Георга не видно: він не любитель природи.

Відштовхнувши кулаком ворота, на подвір’я, хитаючись, входить мокрий до нитки Кнопф. З його картуза струмує вода. Слава богу, думаю я, в таку погоду мені не треба буде змивати його свинство. Однак Кнопф розчаровує мене. Він навіть не дивиться на свою жертву — чорний обеліск. Лаючись і відмахуючись від дощу, наче від комарів, він тікає до хати. Вода — його найбільший ворог.

Я беру кошик і витрушую з нього все на вулицю. Вода підхоплює й швидко несе геть Ернину любовну писанину. Як завжди, перемогли гроші, думаю я, хоч вони зараз і нічого не варті. Я підходжу до другого вікна і визираю в сад. Дощ справляє там бучне свято, зелену оргію спарування, безсоромну й невинну. В спалахах блискавок мені видно надмогильну плиту самогубця. Вона стоїть осторонь, на ній уже видовбано напис, літери виблискують золотом. Я зачиняю вікно і вмикаю світло. Внизу тихо розмовляють Георг і Ліза. Враз моя кімната здається мені страхітливо порожньою. Я знову відчиняю вікно, дослухаюсь до таємничого шуму й вирішую, що візьму в книгаря Бауера замість грошей за останні уроки книжку про йогів, аскетизм і самообмеження. Тренуючи дихання, люди нібито досягають казкових результатів.

Прямуючи до ліжка, я проходжу повз дзеркало. Зупиняюсь і дивлюся в нього. «Що там справді є? — думаю я. — Звідки береться перспектива, якої, немає, глибина, яка тільки обманює око, простір, що насправді є площиною? І хто це виглядає звідти, коли там нікого немає?

Я бачу свою губу, напухлу і заструпілу, ворушу нею, і хтось напроти ворушить губою, якої там немає. Я посміхаюсь, і неіснуючий Хтось відповідає мені посмішкою. Я хитаю головою, і неіснуючий Хтось теж хитає неіснуючою головою. Хто із нас Хтось? І хто з нас Я? Той, що стоїть там, чи інший, з плоті й крові, перед, дзеркалом? Чи ще хтось третій, який стоїть за обома нами? Мені стає страшно, і я гашу світло.

VII

Різенфельд дотримав слова. Наше подвір’я повне надгробків і цоколів. Поліровані з усіх боків пам’ятники оббиті планками та обмотані мішковиною. Це примадонни надмогильних каменів, і поводитися з ними треба дуже обережно, щоб не пошкодити країв.

На подвір’я зійшлися всі наші працівники, аби допомогти вивантажувати товар і подивитись на нього. Навіть стара фрау Кроль крутиться тут, перевіряючи якість чорного граніту і час