Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак
Вирішено, що перше літо свого вдовування Марінета проведе в Калезі. Вона залюбки погодилася; не можна сказати, щоб ти була дружна з сестрою, але вона любила наших дітей, а надто маленьку Марі. Особисто я її майже не знав, але мене вразила її чарівність; вона була на рік старша за тебе, але здавалася куди молодшою. Ти обважніла, носячи дітей під серцем, а вона ніби вийшла незайманицею з ложа того старого. Личко у неї було дитинне. Вона носила модну тоді зачіску, її золотаве волосся розпушувалося на потилиці (сьогодні вже забуто цю красу: розпушене волосся на потилиці). Очі були якісь занадто круглі, ніби завжди здивовані. Я для забавки обхоплював її осиний стан, але як на теперішні уявлення вона мала надто високі груди і надто круті стегна: жінки в ту пору були схожі на тепличні квіти.
Мене здивувала веселість Марінети. Вона залюбки бавила дітей, гуляла з ними в піжмурки, залазила навіть на горище, вечорами влаштовувала живі картини.
— Вона трохи пустотлива, — казала ти, — і не зовсім розуміє, як треба поводитися в її становищі.
Їй і так уже пішли назустріч, погодилися, щоб у будні вона носила білі сукні. Але ти вважала, що їй негоже ходити в неділю на обідню без жалобної вуалі й накидки, обшитої крепом. Дарма що стояла спека.
Єдина розвага, доступна їй за чоловіка, була верхова їзда. Барон Філіпо аж до смерті залишався відомим знавцем кінних перегонів і майже ніколи не пропускав ранкової прогулянки верхи. Марінета виписала до Калеза свою кобилу, а що не мала ніякого товариства, то їздила верхи сама; але це здавалося ще більшою ганьбою: жінка, що повдовіла лише три місяці тому, не повинна займатися спортом, а вже кататися верхи без проводжатого — то переходило всі межі.
— Я їй скажу, що в нас у родині про неї думають, — правила ти.
І таки казала їй, але вона робила своє. Нарешті, задля святого спокою, вона попрохала мене супроводити її на прогулянках, пообіцявши дістати для мене спокійного коня. (Звичайно, всі видатки вона взяла на себе).
Вирушали ми на світанні, рятуючись від мух і знаючи, що до перших соснових просік, десь кілометрів зо два, треба їхати ступою. Коней підводили до ґанку. Марінета показувала язика зачиненим віконницям твоєї кімнати і, пришпилюючи до своєї амазонки зарошену троянду, казала: «Зовсім не для вдови». Дзвонили до першої меси: дрібно бамкали дзвони. Абат Ардуен, боязко вклонившись нам, зникав у тумані, що клубочився над виноградниками.
До самого лісу ми їхали неквапом і розмовляли. Я зауважив, що чогось вартий в очах своячки. Не так через моє становище в суді, як через крамольні думки, висловлювані в родинному колі. А твої переконання надто вже нагадували погляди її чоловіка. Для жінки релігія і всілякі ідеї втілюються в образі якогось чоловіка — коханого чи ненависного.
Щоб сподобатися цій маленькій бунтівниці, треба було не ловити гав. Гай-гай! Поки вона повставала на вас, я легко підладжувався під неї, але не міг поділяти її зневагу до мільйонів, які вона втратила б, одружившись удруге. Мені було б вигідно казати те саме, що й вона, і розігрувати з себе благородну душу: але я не міг тут прикидатися й вдавати, ніби схвалюю її, коли вона заявляла, що втрата цієї спадщини для неї нічого не значить. Сказати тобі по щирості, я ніяк не міг прогнати від себе думку, що в разі її смерті ми станемо спадкоємцями. (Думав я не про дітей, а про самого себе).
Даремно я заздалегідь готувався до цих розмов, ніби товк урок, — це було дужче за мене:
— Сім мільйонів! Марінето, таж таких грошей не кидають на вітер! Та на світі не знайдеться людини, заради якої варто б пожертвувати таким багатством!
Вона казала, що ставить щастя над усе золото світу, а я її переконував, що не можна бути щасливим, зрікшися таких статків.
— Он як! — гукала вона. — Чого ж тоді ви їх ненавидите, виходить, ви такий самий, одного поля ягода.
Вона пускалася чвалом, я трюхикав слідком. Отож вона мене осудила, мені край. Ох, ця манія, це нестримне сріблолюбство! Чого тільки вони позбавили мене! Я міг би знайти в Марінеті любу сестру, друга… А ви ще хочете, щоб я пожертвував тим, задля чого я всім пожертвував? Ні, ні, мої гроші обходяться мені задорого, і до останнього мого подиху ви не дістанете жодного су.
А ви все ж не відступаєте. В неділю завітала до мене Юберова дружина: цікаво, чи з власної охоти вона приїхала, чи то ви її підіслали? Що то вже за нікчема ця Олімпія! (Нащо, спитати, Філі охрестив її Олімпією? А воно так і прилипло, ми навіть забули її справжнє ім'я…) Мені здається, вона не заїкнулася про свій намір відвідати мене. Ви одцуралися її, не маєте за свою. Ця жінка байдужа до всього, що виходить за її тісний світ, до всього, що безпосередньо її не стосується, вона не відає, що про мене «люди кажуть», для неї їхня думка не закон, вона навіть не знає, що ми з вами ворогуємо. І не скажеш, що в неї так виходить із якоїсь доброзичливості чи симпатії до мене, — вона ніколи не думає про інших і нездатна когось ненавидіти.
— А він завжди такий привітний зі мною, — заперечує Олімпія, коли мене згадують при ній.
Вона не відчуває мого іронічного ставлення до
