Крута компанія - Надія Біла

Ти вирішуєш його відпихнути й підхопитися з ліжка, але ось так смикатися якось несолідно, а нічого кращого в голову не лізе. Сукня зісковзує з тебе, як шкірка зі стиглого банана. Сашко знову тебе вкладає, лягає поруч, хапає твою долоню й кладе її собі в джинси — блискавка, виявляється, вже розстебнута, але коли він устиг, ти не помітила.

Тканина його чорних трусів тонка, і під нею ти відчуваєш тверде і гаряче. Завмираєш на секунду, а потім розумієш, що нічого жахливого в Сашка в трусах немає, а джгутики м’язів дуже красиво біжать у розкритий трикутник. Ну, можна ж один одного торкатися — що тут такого? Ти водиш долонею по його трусах.

Коли ти, абсолютно гола, лежиш в освітленій червоними вогниками кімнаті, а Сашко над тобою натягує на член презерватив, ти раптом опам’ятовуєшся й ніяк не можеш збагнути, як ви підібралися до цього моменту.

— Чекай, — кажеш ти, але чомусь так тихо, що сама себе ледве чуєш. У шлунку якось нудотно, й дихати нормально не виходить, страшенно хочеться позіхати.

— Окей, лисичко, звичайно, — він запускає в тебе пальці, і ти розумієш, що він робить це не вперше, але там, унизу, в тебе, як і раніше, сухо і від страху стискається.

— Усе, годі! — ти від нього намагаєшся відсунутися. Але таке враження, що тебе вдавлює в ліжко невідома сила. Сашко торкається тебе лише пальцями, але твої ноги-руки рухатися відмовляються.

— Вибач, мала, — він гладить тебе по щоці й по шиї, — зараз я все поправлю, секунду.

Він тягнеться до тумбочки біля ліжка, ти підводишся на ліктях і заглядаєш у ящик, звідки він дістає прозорий товстий тюбик, схожий на крем для рук. У ящику розсипано презервативи. Ти ще встигаєш подумати, що їхні обгортки такі приємні для ока, насичених глибоких кольорів. Сашко видавлює собі на долоню водянистий гель, схиляється над тобою, і ти відчуваєш, як внизу тебе обпалює холодком.

— Що це?

— Я тебе трохи змащу, лисичко, ти зовсім суха. Вибач, що я до тебе отак поліз, — він ніжно усміхається, — ти просто така красива, що я геть розгубився, — він знову всміхається, але тепер винувато.

Ти теж усміхаєшся.

— Наступного разу питимемо більше води, — уже сміється він, нависає над тобою, відводить твоє коліно вбік і входить у тебе.

Спочатку тобі таки страшно і дивно, аж здається, що ось-ось знудить просто на Сашка. Ти десь хвилину лише про це й думаєш: тільки не тут, у ліжку, тільки не зараз. Ти чекаєш, що буде дуже боляче, і як тільки цей біль з’явиться, ти його відштовхнеш.

Це вже сто відсотків! Саме тоді ти вирвешся й закричиш. Чи, може, уже зараз кричати?

Його губи в тебе на шиї, на губах, він гладить твоє волосся, рухається повільно й стогне. І ти не кричиш. Тобі, загалом, не так уже й боляче, і паніка відступає. Ти звикаєш до ритму його рухів. І навіть щось відчуваєш: швидше за все, приємне, але більше все ж таки незвичне, а головне, що в тебе там нічого не розривається. Ти ж саме цього боялася, так? Просто щось натягається, потім стискається, надавлює й відпускає.

Ти дивишся йому в очі. Вони тобі усміхаються, повіки їх прикривають, коли він глибоко зітхає й стогне від задоволення. Тобто йому зараз добре, а значить, і тобі теж усе подобається. Просто треба звикнути. Треба розслабитися. Треба спробувати відчути те саме, що й він. Ти пробуєш простогнати йому в такт, але виходить якось ненатурально. Краще мовчати. Звуки все одно вириваються з горла, та означити їх важко. Краще не думати, ні про що не думати.

Сашко змінює ваші пози: один раз сідає, ти бачиш, як волосся падає йому на лице й погойдується маятником уздовж щік; один раз повертає тебе на бік, ти розглядаєш рожеві півмісяці в лунках своїх нігтів, там, де синій лак відступає.

Він зовсім не помічає, що в тебе це вперше. Ніякої кровотечі нема, і коли після декількох найрізкіших поштовхів він зупиняється, ти ні про що навіть не заїкаєшся.

Ти лежиш у нього на плечі, він тебе обіймає:

— Хочеш щось подивитися, лисичко? — питається.

— Можна, — відповідаєш ти, підтягуючи до грудей ковдру. Внизу в тебе щипає від дивного болю й усе липке, немов ти вимазана солодким сиропом, а в очах чомусь мокро.

— Ти щось з останнього «Санденса» бачила?

— Ні, — кажеш ти. Може, незалежне кіно тебе зараз приведе до тями.

Сашко підскакує й голим лізе до компа. У нього на сідницях ямки, рудуваті волоски, ти відводиш очі. Спалахує монітор.

— Я цього тижня накачав шедеврів. О-о, мала, сорі, — спохвачується він. — Десята п’ятнадцять. Іц тайм. Наступного разу.

Ти вилазиш із ліжка, одягаєшся, на Сашка не дивишся. Ліфчик ніяк не застібається. Ти червонієш. Він натягує джинси, підбирає з підлоги сорочку, знову лізе до компа.

— Сама добіжиш чи тебе провести? — питає він.

— Ні! — скрикуєш ти. — Я сама, — йдеш до дверей.

— Зараз я тобі водички принесу, вибач. От я бовдур, не подумав.

Він іде на кухню, а ти біжиш до передпокою. Він приносить тобі високу склянку, ти робиш два ковтки: