Посол мертвих - Аскольд Мельничук

Після школи на прогулянці в парку Ада збирала каштани, щоби куховарка їх спекла, а ввечері на неї чекали вдома веселі забави з братами та сестрами. Віктор вигадував чудові ігри — саме він придумав «таємну поліцію», яку додали до репертуару більш традиційних занять на зразок ловіння зубами яблук у тазику з водою чи гри «причепи хвіст комісарові»[8].

Ада як найстарша дитина мала певні привілеї. Вона перша перейшла з-за дитячого столу в кухні за дорослий у їдальні, де їжа була справою доволі офіційною, так що кожного вечора розкладали срібні прибори. Вона скаржилася меншим, що мусить там сидіти прямо й акуратно нести ложку до губ, не сьорбаючи. «Вам би не сподобалося», — дипломатично запевняла вона їх.

Понад те доводилося слухати нескінченну політичну балаканину. Майже щовечора приходили якісь гості, зокрема генерали та єпископи, письменники та міністри, й у розмовах легко переходили з української на польську, французьку чи російську. Люди навколо її батька намагалися збудувати країну, і справа ця видавалася значно складнішою за піщані замки. Одну історію вона вивчала вдома, іншу — в школі.

— Малов загинув. Будьте обережні, — сказала одна гостя якось увечері, а наступного дня батька заарештували, хоча за кілька днів випустили.

Роками ці вечірні розмови здавалися якоюсь перекличкою зниклих чи загиблих політиків:

— Міністра немає. Тепер Хрущов на його місці. Каже, що партія не винна. Імперія повертається.

— Але це проблема капіталу. Ми маємо справу з іншими…

Розмови за вечерею часто переходили в палкі суперечки.

Коли служниця приносила тарілки з ростбіфом і з «палюшками» — смужками вареного тіста, — гості розмовляли про те, що бачили, а бачили вони мало гарного. Ада не раз спостерігала, як дорослий чоловік утирає тихі сльози, повторюючи, ніби молитву, імена людей, котрі зникли чи котрих було страчено.

Її батько працював із НДО — Національною демократичною організацією — і через це інколи опинявся під арештом, хоча жодного разу не просидів за ґратами довше, ніж тиждень. Однак іноді він звертався до Ади і голосно казав:

— Імена неважливі, люба. Важлива тільки доброта.

Хоча вечеряти з дорослими Аді загалом було не дуже приємно — це щось таке, як продовження школи, — проте сама кімната дівчинці страшенно подобалась. У їдальні стелі були високі, а на блакитних стінах висіли картини Василя Штернберґа, який був другом поета Шевченка, і Капітона Павлова, який навчав Гоголя. На одній із картин було зображено сліпого музиканта зі струнним інструментом; він грав і співав, сидячи в темній кімнаті, а тим часом селянська родина з довгастими худими обличчями скупчилася довкола нього, немовби живлячи його спів своїм теплом.

Поет Антон водив її на концерти до Опери, де вона слухала «Богему». Був він на кілька років старший від Адріани й належав до друзів її сім'ї, скільки вона себе пам'ятає. Він не був особливий красень, але мав власний стиль: шалено вривався у світ, відкидаючи рутину — від хатнього господарства до самої війни — як пастки, що їх розставили на його душу дрібні біси — дрібні, а отже, нижчі від його гідності. Одяг на ньому ніколи не сидів ідеально: піджаки завжди замалі, а штани — завеликі.

Одного разу, коли його спитали, він пояснив це тим, що взяв піджак у молодшого брата, а штани — у старшого. Іноді він міняв місцями елементи цього рівняння. Проте, запевняв він її, хоча він одягнений і не найкраще в місті, зате обдарований в іншому. Він читав багатьма мовами, зокрема й англійською, дуже любив Гарта Крейна та Волта Вітмена. Він міг читати їй вірші напам’ять, ідучи широкою вулицею до Оперного театру. У його вустах ця мова перетворювалася на набір шалених звуків.

Одного разу він з’явився в неї на порозі ще більш розхристаний, аніж завжди. Перед піджака мав вимащеним чимось чорним, черевики — заляпані грязюкою. Антон притискав щось до грудей, і його очі палали. Вийшла друком його перша книжка. Він простягнув її Аді.

— «Polycronicon», — прочитала вона. — Що це значить?

— Та нехай. Колись ти зможеш читати мої вірші англійською. Обіцяю!

— Ледве чи… — кокетувала вона.

— Чому ж? — аж засмутився поет.

— Я сучасної поезії не люблю…

Проте вона залишилася його читачкою, сприймаючи вірші та романи в перекладі. Їй подобалися Перл Бак і Джон Стейнбек. Антон мешкав у єврейському кварталі й невдовзі почав вивчати Кабалу. Він не втомлювався захоплено розповідати Аді про книгу «Зоар», розводився про Ейн Соф[9] і Сефірот[10], про Кетер, Хокму, Біну, Ґвуру і Тиферет — із його вуст вистрілювали розряди химерної мови.

Він оповідав їй несамовиті історії про розмови з Богом, і Той йому казав, що знає, чому так багато з них страждає: «Усе почалось у сімнадцятому столітті, з повстання. Тоді було вбито багато невинних. Жінок. Дітей. Юдеїв. Католиків. Страждання — це наслідок тих подій. Думаєш, Бог забуває? Ми не знайдемо спокою, доки не поглянемо в очі власним гріхам».

Ада дивилася йому в очі, які горіли фанатичним блиском. Антон здавався їй спасителем. Але щоразу, коли вона підсувалася занадто близько, він відсувався, неначе боячись її тіла.

Її тіло… Жодний міф не переповість, як змінюється дівоче тіло. Ада годинами роздивлялася себе оголену з материним срібним дзеркальцем, немов так могла би передбачити, як зреагують чоловіки на те, що її груди збільшаться ще на кілька сантиметрів. Поки що кожен міліметр був золотий. Хоча бували дні, коли Адріана хотіла б, аби ніхто не озирався на неї на вулиці, загалом їй подобалося поширювати повільне магнітне поле. Певний час вона сама була зачарована власним виглядом і не могла ні на чому зосередитися, коли опинялася біля дзеркала.

Якби тільки її батько не так багато працював! Він повертався додому значно пізніше, ніж за містечком на лезі бритви між Європою та Росією сідало сонце. «Ми європейці», — часто казав він за столом, на що всі кивали, не обов’язково вповні сприймаючи запал його слів. «Ось Париж — це місто так місто», — казав він Аді. Від нього вона дізналася про Відень і Лондон, про Рим і Єрусалим, про Нью-Делі та Нью-Йорк. Великі міста світу в її уяві були чимось на кшталт клубу — й Ада уявляла, як переїздить із одного в інше: сьогодні відвідує Букінгемський палац, завтра — Собор святого Петра. Їй подобалося, коли батько вечеряв удома, — майже щодня виглядала його біля вікна. Коли він