Біґ Мак. Перезавантаження - Сергій Вікторович Жадан

підарам. Усе нормально, ми сьогодні вкінець облажалися, треба валити з цього довбаного Донбасу, поки все тихо й спокійно, ми виходимо на привокзальну площу й бачимо, що там, просто на сходах вокзалу, стоїть ціла бригада місцевих, чоловік сто, хороша шахтарська бригада, трішки збоку гріється кілька чеченських жигулів, чечени сидять на капотах і вичищають фінками бруд з-під нігтів, за нашими спинами мінтовський «уаз» на прощання весело клаксонить, дотепні чуваки в сірих підарастичних формах свою справу зробили, місцевих попередили, приїдуть тепер за кілька годин збирати трофеї, ми стоїмо й не можемо нічого зробити: місцеві перекрили нам вихід на платформи і тепер чекають, що ж ми будемо робити. «Ну що, уйобки, – кричить хтось із них, – підходьте! Наші головні перешіптуються й дають команду відступати, ми повертаємося й натовпом рухаємося назад у місто, місцеві цього, мабуть, не чекали, тому якийсь час стоять, вирішуючи, що саме їм робити, нам вистачає цього часу, аби відійти на пару сотень кроків, ми намагаємося не бігти, пацани ж ми чи хто, але ті, хто йде в хвості колони, весь час пробують вирватися вперед, і ми все далі відходимо від вокзалу, і тут вечорові сутінки розтинає переможний рев шахтарів, і солодке повітря весняного Донбасу сколихується від різкого гуркоту сотень важких шахтарських підборів – місцеві кидаються за нами. Тепер починається найцікавіше: півсотні п’яних відморозків біжать вуличками сонного містечка, намагаючись уникнути смерті від рук сотні таких само відморозків, місцеві доганяють нас по одному, і тим, кого вони таки наздогнали, зовсім навіть не позаздриш, добре, що хоч чечени залишилися на вокзалі. Я біг і думав: йоб твою мать – 8:0!!!

Нам із Бобом майже вдалося втекти. Ми вискочили на якусь бічну вуличку вздовж якихось складів, далі починалися пристанційні будівлі, рейки, довгі валки порожніх товарняків, словом, ми майже проскочили, і тут нам навперейми кинулось троє шахтарів. Боб дістав свій дурнуватий кастет, але один із шахтарів швидко засадив йому штахетом по руці, Боб завив і спробував штахет перехопити, але інший шахтар дістав викидуху й сунув її Бобові просто в живіт. Боб устиг гоцнути шахтаря ногою, але швидко заточився й почав падати, я підхопив його, і ми побігли на залізничний насип. Шахтарі чомусь зупинилися, я навіть не знаю чому, може, їм просто в падло було нас доганяти, може, вони теж втомилися бігати коліями, але за нами вони не погналися. Саме це нас і врятувало. Боб завис на моєму плечі й тримався рукою за живіт. Між пальців у нього стікала кров. Можна було повертатися додому.

О пів на п’яту ранку, під теплим травневим небом, десь на маршруті Донецьк – Москва, ми з Бобом повільно рухаємося залізничною колією, щоб не збитися з дороги й дотягнути-таки до найближчої станції, де можна буде сісти на яку-небудь електричку. Поспішати нам немає куди, справ, власне, у нас вдома немає, якщо не враховувати, що в Боба в животі дірка і він уже другу годину тихо, але безперервно завиває. Я починаю завивати за ним, але нема ради, треба йти на станцію, там може бути лікарня, а до того навколо нас тягнуться сопки, купи іржавого заліза, час од часу ми скочуємося насипом униз, пропускаючи безкінечні цистерни з нафтою й товарняки з чорним пахучим вугіллям. Рана в Боба очевидно неглибока, інакше так довго не тримався б, але він устиг утратити багато крові, вона стікала йому між пальців, заливала його старі затягані джинси, я вже теж був весь у крові, хотілося спати й жерти, а станції все не було й не було, лише безкінечні товарняки, кілометрові ешелони з вугіллям і нафтою, так, ніби за нашими спинами хтось збирав декорації та перевозив їх кудись на північ, лишаючи в теплих травневих сутінках металеві конструкції, голий каркас, донбаську пустоту.

Урешті Боб упав і вже не хотів нікуди йти або не міг, я теж не міг його далі тягнути, у тумані нам не видно було навіть сопок, узагалі нічого – суцільний туман, попереду й позаду, так що ніхто й не побачить, навіть якщо захоче, як ми тут валяємося – у придорожньому гівні, на рудому щебені, під байдужими світилами, двоє фанатів, що попхалися завойовувати Кубок Республіки, а натомість вигребли по повній програмі й тепер уже не розраховують на підтримку ні з боку святих, ні навіть з боку Федерації футболу.

Вона курить одну цигарку за одною відтоді, як нас вигнали з коридору, сказали: «Ідіть, не заважайте, нічого страшного немає, усе буде гаразд, так що не заважайте». Ми вийшли на сходи, вона сидить напроти мене й безперервно курить, говорити зі мною не хоче, потирає свою напухлу вилицю. Боб їй таки добре приклався, сама винна. Мені ніяково, усе-таки я почуваюся винним, так ніби я йому дірку в животі зробив, хоч вона нічого й не каже, але почуваюсь я дуже хріново й піти теж чомусь не можу, тож ми сидимо вже півгодини й мовчимо. Я взагалі мовчу від ранку, власне, і поговорити немає з ким, Боб відключився ще на станції, чергові сержанти викликали «швидку» і, доки та їхала, надавали мені по нирках, вимагаючи, щоб я їм усе розповів, я нічого й не приховував, що тут приховувати, мене й бити не потрібно було, і так усе виклав, лікарі перебинтували Боба, завантажили нас у «швидку» й повезли додому. Тепер ось нас вигнали з лікарні, я намагаюся щось їй сказати, але вона не слухає мене, плаче й добиває свої цигарки, розмазуючи по обличчі туш і помаду, а я сиджу, як недоумок, і не можу нічого зробити, хоч мені Боба так само шкода, друг-таки, я його взагалі на собі добрих десять кілометрів тягнув, хоч кого це тепер цікавить, усюди гівно, гівно й нічого більше, гівно.

– Не плачте, – кажу я їй, – все буде добре.

– Ти нічого не розумієш, – вона мені, здається, так і сказала: «ти нічого не розумієш», чи щось у цьому стилі. – Я ж йому говорила.

– Усе буде добре, – я сиджу і втираю їй якусь туфту, зарядив своє «все буде добре» – усе буде добре, недоумок, вона на мене так і дивиться, як на недоумка, як на недоумка, що сидить собі й розглядає її розбиту вилицю, її розмазану туш, її світле розтріпане волосся.

– Залиште трішки, – урешті кажу я, і вона востаннє затягується й передає мені свою цигарку, я теж тягну, відчуваю смак її помади й ледь не кінчаю.

– Що ти після