Біґ Мак. Перезавантаження - Сергій Вікторович Жадан
Ну, і тепер нам випадає нагода вже самим наштампувати скільки треба такого добра, і ми з цієї нагоди користаємо, купуємо з рук літр водяри, там, де ми народилися й виросли, це ніколи не становило проблеми, передаємо нашому кіномеханікові, він цей літр починає пити ще при нас, довго розводиться про баб узагалі й про голих зокрема, розпитує щось про школу, даун якийсь, урешті дає нам, що ми просили, і валить на вечірній сеанс, а ми вже за кілька годин стаємо щасливими власниками вогкої розтріпаної колоди мутних і бруднуватих (в сенсі якості зображення) відбитків, які за кілька днів успішно спродаємо однокласникам за символічні, але живі гроші.
Потому ми ще не раз додруковували зі своїх плівок, проте всі наші знайомі ці картки вже мали, продавати їх ще комусь було стрьомно, ми ще деякий час їх роздаровували, а потім почалися літні канікули.
Нам випало виростати в буремний і неповторний час, я завжди згадую ті роки з любов’ю й ніжністю – на наші стрижені голови й худі тіла в темних шкільних одностроях просто сипалися з небес одкровення й принади, я все це добре пам’ятаю, ранній петинг, слаборозведений спирт, крадений дубас, заточені викрутки, заригані підручники – ми кльово входили в життя, інша річ, на яку хуйню це все потім перевелося. За все потрібно платити, ось ми, певно, і платимо тепер за ту безумну епоху занудним і безбарвним ступором нашого чмошного безчасся.
Неправда, що часи не змінюються, ще як змінюються, ми у свої чотирнадцять-п’ятнадцять бачили янголів на верхівках ворошиловградських териконів, коли поверталися з виїзних матчів нашої улюбленої команди до свого рідного міста, ми відчували, як твердо холонуть діаманти під сосками тридцятирічних жінок, які по п’яні дозволяли себе торкатися, хоч зазвичай нічим добрим це й не закінчувалося, ну, окрім, звісно, онанізму, ми днями трималися на ногах, переходячи від гуртожитку до гуртожитку, від підвалу до підвалу, від зупинки до зупинки, вдихаючи теплий порох на придорожній зелені й гіркуватий запах цукрової вати на автостанції. Я згоден за це платити, хоч і не маю чим.
Неблагополучні Бобові гени брали в ньому гору, він був моїм найкращим другом, демонстративно клав на школу й постійно знаходив якесь гівно, у яке відразу ж і влізав. Спочатку він обікрав кіоск із канцтоварами, його швидко вирахували й штрафонули маму-буфетницю, Боба це не спинило, і згодом він підбив мене залізти до дитячої бібліотеки. Було літо, бібліотека пахла фарбою й мастикою, якою було натерто підлогу, ми прийшли надвечір, вибили скло й пролізли в читальний зал. Читати Боб не любив, тому швидко втратив інтерес до затії, знайшов на підвіконні радіоприймач і забрав його з собою, я забрав собі книжку Купера, і ми пішли додому. У принципі, усі знали, що це зробили саме ми, тому що Боб уже наступного дня сплавив приймач на базарі якимсь алкашам, а Купера в нашому місті читав лише я…
Одного разу, уже пізніше, перед самим випуском, ми навіть крали стовпи електропередач, важкі, дерев’яні та просмолені, Боб знайшов замовників, двох хачиків, котрі будували щось собі в передмісті й потребували хорошої деревини, в іншому передмісті ми відшукали стару напівзруйновану птахоферму, уже відключену від електромережі й непридатну для народного господарства, скрізь було натикано стовпів із обірваними дротами, ми домовилися, знову ж таки, за водяру, із солдатами місцевої військової частини, ті пригнали тягача, Боб узяв у хрещеного бензопилу, і ми поїхали. Ідея була невдала від початку, але відмовлятися від неї ми не хотіли, тим більше, воїни водяру вже випили й просто так, не відпрацювавши, їхати додому відмовлялися, тож Боб прив’язав до себе бензопилу, ми його підсадили, він виліз на бетонну підпору стовпа й увімкнув машину. Підпиляний стовп полетів донизу разом із Бобом, слідом летіла бензопила, жахливо завиваючи й скрегочучи в повітрі смертоносними зубцями, наче радісний і компанійський загалом птеродактиль, що прилетів був на птахоферму зжерти чого-небудь смачненького, але так нічого й не знайшов, окрім кількох задрочених піхотинців. Боб не полінувався й поліз далі на другий стовп, завалив і його, але потім робота зупинилася, піхотинці стрьомались і хотіли назад у казарми, Боб теж завагався, шалена машина ледь не розрізала його навпіл, тож ми потягнули стовпи до хачиків. Хачики були п’яні, але слово джигіта тримали й пообіцяли заплатити наступного ранку.
Наступного ранку, переривши попелище, міліція знайшла їхні обгорілі тіла. Фальшиве циганське золото на їхніх пальцях і щелепах запеклось і потемніло. Ми запізнилися рівно на півдоби. Вони, схоже, теж…
Я не люблю згадувати той останній рік нашого з ним спілкування. Надто багато було компромісів, йобаний соціум уже ховався десь поруч, він причаївся й чекав лише, коли матиме на нас усі права. Ми мусили закінчити школу й мирилися з усім тим гівном, яким нас завалювали, тоді це здавалося нереальним, тепер я згадую й мені від цього так само недобре, хоча йдеться нібито всього лише про військкомат чи паспортний стіл, я думаю, що ті кілька місяців і підірвали Боба, вибили йому з черепушки останні фіксатори й зупинити його вже було неможливо, навіть за допомогою всіх репресивних державних органів разом узятих. Що тут скажеш – життя ґрунтовно розмандячило наші веселі піонерські загони, і тим, хто вижив, лишається хіба що жахатися й захоплюватися, спостерігаючи за безумними та кривавими візерунками в небі, о п’ятій ранку, просто над нашими головами.
Навесні 91-го, коли сезон ще набирав обертів, клуб нашого міста вийшов до півфіналу Кубка Республіки.
Сказати, що це було несподіванкою, – не сказати нічого.
У Кубку, уже починаючи від однієї восьмої, грали професіонали, і те, що наші роз’їбаї дійшли аж так далеко, стало сюрпризом насамперед для них самих. Спочатку, в
