Вірнопідданий - Генріх Манн

— Так, так, — завершив вступну розмову пан Геппель, — час спливає, але добрі друзі завжди знаходять один одного. «Коли б ти знав як!» — зніяковіло і зневажливо подумав Дідеріх, ідучи з усіма до столу. Приступаючи до телятини, він, нарешті, згадав, хто завжди сидів навпроти нього. Це була та тітка, яка з таким апломбом питалася його, що він вивчає, і не знала, що хімія і фізика — це не одне й те саме. Агнеса, котра сиділа поруч нього, поясніла йому, що ця тітка вже два роки тому померла. Дідеріх пробурмотів співчуття, але про себе подумав: «Значить, вона більше не плестиме дурниць». Йому здавалося, що в усіх тут приголомшений і пригнічений вигляд, лише його самого доля вивищила по заслузі. І він озирнув Агнесу згори донизу поглядом власника.

На солодку страву довелося чекати, як і три роки тому. Агнеса тривожно поглядала на двері. Дідеріх бачив, як потемніли її прекрасні золотисті очі, ніби трапилася якась біда. Він раптом відчув до неї глибокий жаль, величезну ніжність. Він підвівся і крикнув крізь двері:

— Марі! Крем!

Коли Дідеріх повернувся, Геппель підніс свою склянку.

— Ви вже колись так само зробили. Ви ж у нашому домі як рідний. Правда, Агнесо?

Агнеса подякувала Дідеріхові поглядом, який перевернув йому всю душу. Він мусив опанувати себе, щоб стримати сльози, які підступили до очей. Як доброзичливо всміхалися йому родичі! Шуряк цокнувся з ним. Які гарні люди! І Агнеса, люба Агнеса кохає його! Він не заслуговує на це! Сумління в нього голосно заговорило, майнула невиразна думка, що потім треба буде поговорити з паном Геппелем.

На жаль, по обіді пан Геппель знову завів розмову про заворушення. Якщо вже ми, нарешті, скинули з себе кірасирські Бісмаркові чоботи, то ні до чого тепер дратувати робітників хвастовитими промовами. Молодик (так пан Геппель називав кайзера) своїм базіканням ще накличе на нас революцію… Дідеріх уважав за свій обов’язок від імені молоді, непохитно відданої своєму блискучому молодому кайзерові, якнайсуворіше засудити таке критиканство. Його величність самі зволили сказати: «Тих, які хочуть мені допомогти, просимо до нас! А тих, які проти мене, я знищу». При цьому Дідеріх старався блискати очима. Пан Геппель сказав, що далі буде видно.

— В наш важкий час, — додав Дідеріх, — кожен повинен стояти на своєму посту. — І він став у позу перед Агнесою, яка в захваті дивилася на нього.

— А чим наш час важкий? — спитав Геппель. — Ми самі один одному псуємо життя, через те нам і час здається важким. Я завжди був у злагоді зі своїми робітниками.

Дідеріх висловив твердий намір запровадити вдома, на своїй фабриці, зовсім інші порядки. Соціал-демократів він більше у себе терпіти не буде, і робітники по неділях ходитимуть до церкви!

— Навіть так? — здивувався пан Геппель. Він не може вимагати цього від своїх людей, коли він сам заглядає до церкви лише великої п’ятниці. — Навіщо ж мені їх дурити? Християнство — добра річ, але пасторовому базіканню не вірить більше ні одна душа.

На Дідеріховому обличчі відбилася глибока певність власної переваги.

— Дорогий пане Гейпелю, я можу сказати вам тільки одне: в те, у що вважають за потрібне вірити там, нагорі, і особливо в те, у що вірить мій шановний друг, асесор фон Барнім, беззастережно вірю і я. Це все, що я можу вам сказати.

Геппелів шуряк, який був службовцем, зненацька став на бік Дідеріха. У Гелпеля вже почервоніло обличчя, коли ввійшла Агнеса з кавою.

— Ну, як вам подобаються мої сигари? — Геппель плеснув Дідеріха по коліну. — От бачите, в особистих смаках у нас розбіжності нема.

Дідеріх подумав: «Я тепер, так би мовити, член сім’ї». Він почав поводитися трохи вільніше, стало зовсім затишно. Пан Геппель поцікавився, коли Дідеріх закінчить університет і дістане звання доктора. Він ніяк не міг збагнути, що якась робота з хімії може потребувати двох або ж більше років. Дідеріх у висловах, яких ніхто не розумів, розказав про труднощі хімічних проблем. У нього було відчуття, що Геппель жде на його диплом з певною метою. Агнеса, очевидно, також відчула це, бо втрутилася в розмову і змінила тему. Коли Дідеріх попрощався, вона вийшла разом з ним і шепнула йому:

— Завтра о третій у тебе.

Від бурхливої радості він схопив її в обійми і поцілував тут же, в передпокої, тимчасом як зовсім близько служниця брязкотіла посудом. Агнеса сумно запитала:

— Невже ти й не подумав, що було б зі мною, якби раптом хтось зайшов?

Він зніяковів і на знак пробачення зажадав ще одного поцілунку. Вона поцілувала його.

Дідеріх звичайно повертався з кав’ярні до лабораторії о третій годині. Цього дня він уже о другій годині був у своїй кімнаті. Вона прийшла точно, навіть раніше як о третій.

— Ми обоє не могли дочекатися! Як ми кохаємо одне одного!

Сьогодні було краще, ніж першого разу, набагато краще. Вона більше не плакала, не боялася; і до кімнати заглядало сонце. Дідеріх розмаяв на сонці Агнесине волосся і занурив у нього своє обличчя.

Вона забарилася в нього так довго, що їй ледве вистачило часу, щоб зробити куплю, на яку вона покликалася, ідучи з дому. Їй довелося бігти. Дідеріх, який біг разом з нею, був дуже стурбований, щоб це їй не пошкодило. Але вона сміялася, вся порожевівши, і називала його своїм ведмедем. Так закінчувалися тепер усі ті дні, коли вона приходила. Вони завжди були щасливі. Геппель бачив, що Агнеса почувається краще, ніж будь-коли раніше, і це молодило його самого. Тому й неділі миналися все веселіше. Розмова тривала до вечора, потім подавали