Вірнопідданий - Генріх Манн

із покривленим обличчям, якого Дідеріх не пізнає, кричить: «Тепер усе піде інакше! Будуть бити жидів!» — і людина зникла раніше, ніж Дідеріх устиг збагнути, що це пан фон Барнім. Він хоче кинутися слідом за ним, але натовп жбурляє його до вікна кав’ярні, він чує брязкіт розбитої шибки, і якийсь робітник кричить: «Нещодавно вони вигнали мене звідси, бо на мені не було циліндра і мої тридцять пфенігів пропали», — і лізе крізь вікно до кав’ярні, де люди, стикаючись серед перекинутих столиків, падають животами на підлогу, всіяну уламками, і голосно верещать:

— Не впускайте більше нікого! Нам нічим дихати!

Але до кав’ярні ще і ще лізуть люди.

— Поліція натискає!

Крізь вікно видно, що середина вулиці вільна, очищена, ніби для тріумфального походу. Раптом хтось каже:

— Це ж Вільгельм!

І Дідеріх знов опинився на вулиці. Ніхто не знав, як це сталося: раптом люди дістали змогу йти тісною юрбою на всю широчінь вулиці і по обидва боки коня, на якому сидів кайзер — сам кайзер! Дивилися на нього і йшли за ним. Клубки галасливих людей розплутувалися, вони прилучалися до юрби. Всі дивилися на нього. Темний потік, безформний, безладний, безмежний, а над ним світла пляма: молодик у шишаці, кайзер. Вони бачили, що змусили його вийти з палацу. Вони кричали: «Хліба! Праці!» — доти, поки він з’явився. Ніщо не змінилося, тільки він був тут, і вони вже йшли за ним, як на парад на Темпельгофське поле.

З боків, де ряди були рідші, гарно одягнені люди говорили одне одному:

— Ну, дякувати богові, він знає, чого хоче.

— Чого ж він хоче?

— Показати цій банді, у чиїх руках влада! Він пробував узяти їх добром і навіть задалеко пішов у своїх поступках два роки тому. Вони знахабніли.

— Страху він не знає, це треба визнати. Друзі мої, це історичний момент!

Дідеріх почув ці слова і здригнувся. Старий чоловік, який проказав їх, звертався й до нього. У старого були сиві бакенбарди, а на грудях — залізний хрест.

— Молодий чоловіче, — сказав він, — про те, що сьогодні вчинив наш блискучий молодий кайзер, діти читатимуть у підручниках. Згадаєте моє слово!

Багато хто йшов, випнувши груди, з урочистим обличчям. Вершники, що поступали за кайзером, трималися з крайньою рішучістю, але спрямовували своїх коней крізь юрбу з таким виглядом, ніби всіх цих людей зібрано тут як статистів для вистави за участю найясніших осіб; іноді вони кидали погляди навкруги, ніби бажаючи перевірити враження, яке вони справляють на публіку. Сам він, кайзер, бачив тільки себе й свій подвиг. Його риси застигли в глибокій серйозності, його погляд блискав над зачарованими ним тисячами людей. Він мірявся силами з ними, помазаник божий, з повсталими рабами! Сам-один і без охорони зважився він вийти до них, сильний тільки своїм помазанням. Вони могли підняти на нього руку, якщо на те була воля всевишнього; він офірував собою задля священного обов’язку. Коли ж бог за нього, тоді хай вони бачать це! Тоді вони навіки збережуть у своїх серцях спогад про його діяння і згадку про власне безсилля!

Поруч з Дідеріхом ішов молодик у крислатому капелюсі художника, він сказав:

— Знаємо ми це. Наполеон у Москві, що сам ходив серед народу.

— Але ж це велично! — заявив Дідеріх, і голос його урвався.

Молодик знизав плечима.

— Комедія, і досить кепська.

Дідеріх поглянув на нього, силкуючись блискати очима, як кайзер.

— Ви, певно, теж із таких.

Він не зміг би сказати з яких. Він тільки відчував, що зараз, уперше в житті, йому випала нагода захистити добру справу від ворожої огуди. Хоч він і був збуджений, проте встиг обвести поглядом молодикові плечі: вони були не широкі. До того ж навколо звучали осудливі зауваження. Тоді Дідеріх перейшов у наступ. Своїм черевцем він припер ворога до стінки і вдарив по його крислатому капелюхові. Інші теж почали душпелити кулаками. Незабаром і капелюх, і сам художник лежали на землі. Протискуючись уперед, Дідеріх кинув своїм поплічникам:

— Цей, певно, ухилився від військової служби! Рубців на ньому також нема!

Старий чоловік з бакенбардами і залізним хрестом знов опинився поряд, він потис Дідеріхові руку:

— Браво, молодий чоловіче, браво!

— Як тут не розлютитися? — сказав Дідеріх, ще важко зводячи дух. — Коли людина зважується спаскудити нам історичний момент.

— Ви були на військовій службі? — спитав старий.

— Я мріяв назавжди лишитися в лавах нашої армії, — сказав Дідеріх.

— Авжеж! Але Седан буває не щодня! — старий торкнувся свого залізного хреста. — Це судилося нам!

Дідеріх випростався, він показав на приборканий народ і кайзера.

— Це варто Седана!

— Авжеж! — сказав старий.

— Дозвольте, вельмишановний пане! — крикнув хтось, розмахуючи записником. — Ми новітні написати про це. Картина настрою, розумієте? Ви, здається, відлупцювали «товариша»?

— Пусте, — Дідеріх досі ще задихався. — На мою думку, пора взятися за внутрішнього ворога. Наш кайзер з нами.

— Чудово, — сказав репортер і записав: «Юрба глибоко схвильована, люди всіх станів висловлюють свою безмірну відданість і непохитне довір’я найяснішій особі».

— Слава! — закричав Дідеріх, бо закричали всі, і підхоплений могутнім потоком людей, які так само кричали, він раптом опинився перед Бранденбурзькими воротами. За два кроки попереду нього у ворота в’їхав кайзер. Дідеріх міг би зазирнути йому в обличчя, побачити кам’яні риси та блискаючий погляд; але він так кричав, що перед очима у нього все розпливалося. Сп’яніння, сильніше і ще прекрасніше, ніж від пива, підіймало його навшпиньки, несло в повітрі. В стані бурхливого екстазу він махав капелюхом високо над юрбою, піднесений до небес, де кружляють наші найвищі почуття. Там, під склепінням брами, яка бачила стільки переможних