Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз

— Довго, напевне.

— Платити будеш небагато, за літній сезон я теж не буду з тебе дерти. Ти ще не одружений? — перескочила вона на іншу тему.

— Ще ні.

— Коли плануєш одружуватися?

— Зараз ні, а там буде видно.

— Про що ж ти думаєш? — засміялася вона.

Почувся дзвінок, господиня підвелася. На порозі з’явилась дівчина з сумками, повними харчів. Певне, служниця, й, між іншим, гарненька. Потім я дізнався, що її звуть Зухра. На вигляд студентка…

Господиня провела мене до кімнати, вікна якої виходили до моря.

— Цей бік узимку не дуже привабливий, — мовила вона, — але маю ще єдину вільну кімнату.

— Я люблю зиму, — сказав я недбало.

Я вийшов на балкон. Від будинку і ген до виднокола видніло море. Лагідні хвильки мерехтіли під сонячним промінням, далечінь ясніла соковитою блакиттю. Небом пливли поодинокі хмарки. Легенький вітерець ласкаво торкався мого обличчя. Мені було сумно… Я почув за спиною рух і повернувся: Зухра стелила постіль. Вона робила це старанно, не звертаючи на мене уваги. Я тихцем милувався її чарівною селянською вродою. Мені закортіло, щоб ми стали друзями, і я мовив:

— Дякую, Зухро.

Вона посміхнулася.

— А можна чашечку кави?

За хвилину-другу вона повернулася з кавою.

— Зачекай, поки я вип’ю…

Я повільно смакував напій, поклавши блюдце на бильце балкона. Вона підійшла до дверей і задивилася на море.

— Ти любиш природу? — спитав я.

Вона змовчала, ніби й не чула мене. Хто знає, про що вона думала?

— Я приніс у великій валізі книги, однак тут немає шафи виставляти їх.

Вони озирнулася на кімнату і сказала просто:

— Хай будуть у валізі.

Я посміхнувся:

— Ти давно тут працюєш?

— Недавно.

— Тобі тут подобається?

— Нормально.

— Чоловіки не докучають?

Вона стенула плечима.

— Інколи таки втрачають розум?

Вона мовчки забрала порожню чашку і вже від дверей одповіла:

— Я нікого не боюся!

Дивна впевненість… Я почав розмірковувати про сутність людську та про те, якою повинна бути людина. Мене знову охопив сум.

Тоді я вирішив зробити ревізію меблів і дійшов висновку, що треба купити невеличку книжкову шафу. Щодо письмового столу, то його функції міг взяти на себе круглий стіл, який стояв у кімнаті.

Записуючи в студії чергову тижневу передачу, я затримався там на кілька годин. Після цього перекусив у кав’ярні на вулиці Сафії Заглул. Потім подався до кафе «Грець із вами!». Смакуючи кавою за столиком біля вікна, я милувався майданом, котрий покривала зверху, немов парасолькою, товща хмар. Раптом серце тривожно стислося.

Мене всього аж тіпнуло — попід вікном пройшов чоловік. Фавзі!.. Я хотів краще розгледіти його і ледь не вперся лобом у шибку. Ні, це був не Фавзі, однак неабияк схожий на нього. А ще Дарія… Я згадав про неї, бо вона була невіддільна від Фавзі. Отож Дарія. А якби це був справді Фавзі? Якби я зустрів свого друзяку, то мусив би перш за все обняти його. Запросити на чашечку кави і взагалі не приховував би своєї радості від зустрічі.

— Привіт, привіт… що це ти тут робиш восени?

— Вирішив навідати родичів.

Отож він приїхав у справах, одначе за звичкою приховував їх од мене. Але я себе не виказував.

— Бажаю тобі гарно погуляти!

— Ми вже років два тебе не бачили. Власне, відтоді, як ти закінчив навчання.

— А й справді. Я отримав призначення на Александрійське радіо. Хіба ти не знав?

— Отож ти покинув нас?

— Напевне, всілякі проблеми… тобто, я хочу сказати, що в мене виникли деякі ускладнення.

— Було б краще, якби людина займалася справами, що їй до снаги.

Мене охопив гнів.

Так само, як треба займатися справою, в яку віриш сам.

Він витримав паузу, щоб надати словам більшої ваги:

— Кажуть, твій брат…

— Я не хлопчик.

— Я тебе образив? Пробач, — засміявся він.

Мої нерви нап’ялися. Пішов дрібний дощик. Оце б зливу, щоб розігнала всіх з майдану. Люба моя, не вір.

Якось мудрець сказав, що ми можемо збрехати, щоб переконати інших у своїй щирості… Я знову зайшов у розмову зі своїм товаришем-ворогом.

— Ти ще чимось цікавишся? — спитав він.

— Я завжди чимось цікавлюсь.

— Наприклад?

— Хіба не бачиш, що я навчився чисто голитись і хвацько в’язати краватку?

— Ну а ще? — не вгавав він.

— Ти бачив новий фільм у «Метро»?

— А це ідея! Ходім подивимось, що новенького там вигадали капіталісти.

Пані Маріанна зробила візит чемності до моєї кімнати.

— Якщо тобі чогось бракує, ти не мовчи. Згода? Не соромся. Твій брат тут не пас задніх, він був справжній чоловік — дужий, хоробрий. Ти теж сильний, хоча на вигляд елеґантний, вишуканий. Знай, що пансіонат — твій дім, а я — твій товариш.

Насправді вона прийшла до мене не з чемності, тобто чемність була лише формою. Пані Маріанна завітала поговорити по душах — розповісти про своє кохання, про першого чоловіка — англійського капітана, про другого — ікорного короля, про палац в Ібрагімії, про наступний крах. Власне, про що мова? Її ж бо пансіонат — дня панів, для білої кістки.

Вона намагалася викликати мене на відвертість, засипавши лавиною запитань. Дивна жінка, весела, настирна, жінка після цвітіння.

Я не знав її королевою