Правік та інші часи - Ольга Токарчук

Курт поволі призвичаївся до цієї чужої землі. Більш-менш знав, де який господар живе, і навіть відчув смак у їхніх чудернацьких прізвищах, як і в місцевих коропах. Оскільки любив тварин, то наказав відносити усі залишки з кухні під хату їхньої сусідки — старої кощавої жінки, яка мала кільканадцятеро маслакуватих псів. Нарешті добився того, що старенька у відповідь на привітання усміхалася до нього беззубо й мовчазно. До Курта приходили також діти з крайнього нового будинку під лісом. Хлопець був трохи старший за дівчинку. Обоє мали світленьке волосся, майже біле, як і його донька. Дівчинка підносила пухкеньку ручку й невиразно казала:

— Хайгітля!

Курт давав їм цукерки. Солдати, що стояли на варті, посміхалися.

На початку сорок третього року капітана Ґропіуса послали на Східний фронт. Очевидячки, він не молився вечорами. Курта підвищили по службі, але загалом він не радів. Підвищення зараз було небезпечним — віддаляло від дому. Ставало дедалі важче з харчами, тож Курт щоденно обходив з загоном навколишні села. Голосом капітана Ґропіуса казав:

— Конфіскація на потреби вермахту! — Й забирав, що можна.

Його люди допомагали загонові «СС» у пацифікації євреїв з Єшкотля. Курт наглядав за їхнім вантаженням. Йому було прикро, хоча знав, що вони поїдуть у краще для них місце. Було неприємно, коли мусив шукати єврейських утікачів по підвалах і горищах, гнати луками очманілих від страху жінок, виривати з рук їхніх дітей. Він наказував стріляти в них, бо не було іншого виходу. І сам стріляв, не ухилявся. Жиди не хотіти сідати у вантажівку, втікали й кричали. Волів цього не згадувати. Бо ж війна. Вечорами молився: «Нехай би я не мусив іти звідси далі на схід. Хай би перебув тут до кінця війни. Боже, влаштуй так, щоб мене не взяли на Східний фронт». І Бог вислуховував його молитви.

Навесні сорок четвертого року Курт отримав наказ перенестися до Котушува: одне село далі на захід, одне село ближче до дому. Казали, нібито наближаються більшовики, хоча Курт не міг у це повірити. Потім, коли вантажились на машини зі всіма бебехами, Курт пережив російський наліт. Бомбардували німецькі гарнізони в Ташуві. Кілька бомб улучило в ставки. Одна — в стодолу старої собачниці. Ошалілі пси розбіглися по Гірці. Солдати Курта почали стріляти. Курт не намагався їх спинити. Це не вони стріляли. Стріляли їхній страх у чужій країні й туга за домом. Стріляв їхній страх смерти. Знавіснілі від переляку пси кидалися на вантажівки, кусали гумові шини. Солдати цілились їм просто межиочі. Сила пострілу відкидала собачі тіла, і видавалося так, немовби вони перевертались через голову, в уповільнених сальто розбризкуючи темну кров. Курт бачив, як з будинку вибігла стара й намагалася відтягати живих псів, а поранених брала на руки й заносила в садок. Її старенький хвартух ураз почервонів. Вона кричала щось, чого Куртові не пощастило зрозуміти. Як командир, він мусив припинити цю дурну стрілянину, та раптом його заполонила думка, буцімто він оце став свідком кінця світу і належить до тих янголів, котрі мусять очистити світ від бруду та гріха. Адже щось має закінчитися, щоб могло початись нове. Бо ж це страшне, але так мусить бути. Бо нема куди відступати, а цей світ приречений на смерть.

Тоді Курт застрелив стару, яка завжди у відповідь на привітання посміхалася до нього беззубо й мовчазно.

У Котушуві збирались війська з цілої околиці. Було зайнято всі вцілілі після нальоту будинки, збудовано пункт спостереження. Тепер завданням Курта було стежити за Правіком. Завдяки цьому, незважаючи на переїзд, Курт і надалі залишився в Правіку.

Тепер він бачив Правік з певної відстани, вище від лінії лісу та річки, як скупчення зруйнованих будинків. Достатньо добре бачив також новий дім під лісом, в якому мешкали біляві діти.

Пізнього літа Курт побачив крізь бінокль більшовиків. Їхні машини завбільшки з горохові зерна загрозливо сунули в цілковитій тиші. Як зерна маку, висипалася з них незліченна кількість солдатів. Куртові здавалося, начебто це нашестя малих, смертельно небезпечних комах. Він затремтів.

Із серпня по січень наступного року кілька разів на день він дивився на Правік. Вивчив за цей час кожне дерево, кожну стежку, кожен дім. Бачив липи на Гостинці та Хрущевій Гірці, бачив і луки, й ліс, і діброви. Бачив, як люди покидали на підводах село і зникали за стіною лісу. Бачив поодиноких вечірніх злодіїв, здалеку подібних до перевертнів. Бачив, як день у день, година за годиною більшовики стягують сюди щораз більшу кількість військ і спорядження. Часом вони перестрілювалися з ними, але не для того, щоб завдати шкоди, — бо ж час іще не настав, — а щоб нагадати про себе.

Коли сутеніло, він малював карту і переносив Правік на папір. Робив це з приємністю, бо — дивно — почав тужити за Правіком. Навіть думав про те, що коли вже світ очиститься від усього цього безладу, то він міг би забрати обох своїх дівчат й оселитися тут, годувати коропів, керувати млином.

Так як Бог читав Куртові думки, мов мапу, і звик виконувати його прохання, то дозволив йому залишитися в Правіку назавжди. Призначив йому одну з тих поодиноких випадкових куль, про які кажуть, що вони послані Богом.

Перш ніж люди з Правіка наважилися поховати трупи після січневого наступу, почалася весна, і тому ніхто не впізнав серед мертвих тіл, що вже розкладалися, німецького солдата Курта. Його поховано у вільшині відразу ж біля ксьондзових луків, і лежить він там і донині.

Час Женовефи

Женовефа прала білизну в Чарній. Від холоду дубіли руки. Вона піднесла їх до сонця. Побачила між пальцями Єшкотлє. Побачила чотири військові вантажівки, що минали капличку святого Роха та їхали до ринку. Потім вони зникли за каштанами біля костьолу. Коли знову занурила руки у воду, то почула постріли. Потік води вирвав з її рук простирадло. Поодинокі постріли перетворилися на тріскотіння, і в Женовефи почало гупати серце. Вона бігла берегом за білим полотном доти, аж поки воно зникло за поворотом річки.

Над Єшкотлем піднялася хмара диму. Женовефа стояла безпорадно на місці, з якого було так само далеко до дому, як і до відра з білизною, як і до палаючого Єшкотля. Вона подумала про Місю та про дітей. Їй пересохло в роті, коли бігла за відром.

— Матір Божа Єшкотльовська, Матір Божа Єшкотльовська… — торочила вона й з розпачем дивилася на костьол за річкою. Храм стояв так само, як і перед цим.