Правік та інші часи - Ольга Токарчук

— Тут межа Правіка, — сказала Рута й простягла руки вперед.

Ізидор не зрозумів.

— Тут закінчується Правік, далі вже нічого немає.

— Як це нічого? А Воля, а Ташув, а Кельци? Десь тут має бути дорога на Кельци.

— Немає ніяких Кельц, а Воля і Ташув належать Правікові. Тут усе закінчується.

Ізидор розсміявся, крутнувсь на п’яті.

— Що за дурниці верзеш? Адже люди їздять до Кельц. Мій батько їздив до Кельц. Привіз Місі меблі з Кельц. Павел був у Кельцах. Мій батько був у Росії.

— Усім їм тільки так здавалося. Вони вирушають у подорож, доходять до межі і тут нерухоміють. Мабуть, їм сниться, що вони їдуть далі, що існують Кельци й Росія. Мама показувала мені колись таких скам’янілих людей. Вони стоять на дорозі до Кельц. Нерухомі, дивляться, але вигляд мають страшний, наче мерці. Згодом, через якийсь час, вони прокидаються й вертають назад, а свої сни сприймають за спогади. Так це все видається.

— Зараз я тобі щось покажу! — крикнув Ізидор.

Він одійшов на кілька кроків і почав бігти в бік місця, де, на думку Рути, була межа. Потім несподівано зупинився. Сам не знав: чому? Щось тут було не так. Він випростав поперед себе руки, й пучки його пальців зникли.

Ізидорові здавалось, ніби він розірвався всередині на двох різних хлопців. Один з них стояв з випростаними вперед руками, яким явно бракувало кінчиків пальців. Другий хлопець був збоку і не бачив ані першого хлопця, а тим паче браку пучок. Ізидор був двома хлопцями одночасно.

— Ізидоре, — промовила Рута, — вертаймося.

Він отямивсь і стромив руки в кишені. Його подвійність поволі зникла. Вони рушили назад.

— Та межа йде одразу ж за Ташувом, за Волею і за міською заставою Котушува. Але ніхто точно не знає. Ця межа вміє породжувати готових людей, а нам здається, ніби вони звідкілясь приїжджають. Найбільше мене лякає те, що не можна звідси вийти. Немовби сидиш у горщику.

Ізидор не озивався всю дорогу. Аж коли вийшли на Гостинець, сказав:

— Непогано було б спакувати торбу, взяти харчів і вирушити вздовж межі, щоб її дослідити. Може, десь є дірка.

Рута перескочила мурашник і повернула до лісу.

— Не засмучуйсь, Ізеку. Нащо нам інші світи?

Ізидор бачив, як її сукенка промайнула між деревами, а потім зникла.

Час Бога

Дивно, що позачасовий Бог проявляється в часі та його перетвореннях. Якщо не знати, «де» він, — а люди іноді цим цікавляться, — треба поглянути на все те, що змінюється й рухається, чого не можна обмежити формою, бо набігає хвилями й пропадає: поглянути на поверхню моря, на танок сонячної корони, на землетрус, на дрейфування континентів, на танення снігів і шляхи льодовиків, на річки, що течуть до моря, на проростання насіння, на вітер, що різьбить гори, на розвиток плоду в утробі матері, на зморшки під очима, на розклад померлого тіла, на визрівання вина, на гриби, що ростуть після дощику.

Бог — у кожному процесі. Бог пульсує в перетвореннях. Одного разу він є, іншого разу його менше, а часом взагалі нема. Бо ж Бог проявляється навіть у тому, що його нема.

Люди — які самі є процесом — бояться того, що нестале і завжди змінне, тому придумали щось, чого не існує, — незмінність, і визнали: те, що вічне і незмінне, є досконалим. Тож приписали незмінність Богові. І таким чином втратили здатність розуміти його.

Влітку тридцять дев’ятого року Бог був у всьому навкруги, тому траплялися речі незвичні й рідкісні.

Бог створив усі речі можливими, однак сам він став Богом речей неможливих, тих, що або не трапляються взагалі, або ж існують напрочуд рідко.

Бог проявився в великих, мов сливи, чорницях, вони росли на осонні відразу ж біля Колосчиного румовища. Колоска зірвала найбільш стиглу, протерла хусткою сизу шкірку, і в її відображенні побачила інший світ. Небо в ньому було темне, сливе чорне, сонце — оповите туманом і далеке, ліси — наче купа голих палиць, вбитих у землю, а земля, п’яна й хистка, страждала від вирв. Люди сповзали з неї в чорну безодню. Колоска з’їла цю лиховісну чорницю й відчула на язиці терпкий смак. Зрозуміла, що мусить зробити запаси на зиму більші, аніж будь-коли перед цим.

Тепер щоранку Колоска витягала з ліжка Руту, вони йшли разом до лісу та приносили звідти всілякі багатства — кошики грибів, банки суниць і чорниць, ліщинові горіхи, барбарис, черемху, брусницю, кизил, чорну бузину, глід та обліпиху. Цілими днями сушачи це все на сонці й у затінку, вони з тривогою дивилися, чи сонце світить так само, як і перед цим.

Бог непокоїв Колоску також тілесно. Був присутнім у її грудях, які несподівано налилися молоком. Коли дізнались про це диво люди, то приходили потай до Колоски і підставляли під пипки хворі частини свого тіла, а вона цвіркала на них білим струмочком. Молоко вилікувало запалення очей молодого Красного, бородавки на руках Франека Серафина, нарив у Фльорентинки, лишай в єврейської дитини з Єшкотля.

Усі зцілені загинули під час війни. Властиво, так проявляється Бог.

Час дідича Попельського

Дідичеві Попельському Бог проявився через Гру, яку йому передав пейсатим хлопцем рабин. Дідич багато разів намагався розпочати Гру, та важко розумів усі її чудернацькі правила. Раз у раз читав інструкцію, що аж вивчив її достоту напам’ять. Щоб почати, треба було витягти одиничку, в той час як дідичу за кожним разом випадав нуль. Це суперечило будь-яким засадам правдоподібности, і дідич думав, що його ошукали. Дивний «кубик» міг бути підробленим. Однак якщо хочеш грати чесно, мусиш чекати до наступного дня, — такі були правила Гри, — щоби кинути по-новому. І знову йому не щастило. Тривало це цілу весну. Веселість дідича перейшла в нетерплячку. Неспокійного літа тридцять дев’ятого року з’явилася нарешті вперта Одиничка, і дідич Попельський зітхнув. Гра рушила.

Тепер він потребував багато вільного часу і спокою — Гра поглинала. Вона вимагала зосередження навіть упродовж дня, в який не грав. Вечорами дідич зачинявся в бібліотеці, розкладав таблицю й довго пестив у долонях гральний «кубик». Або виконував правила Гри. Його нервувало, що витрачає стільки часу, та не міг зупинитись.

— Буде війна, — сказала його дружина.

— В цивілізованому світі немає воєн, — відповів дідич.

— У цивілізованому, може, справді немає. Але тут буде війна. Пельські виїжджають до Америки.

При слові «Америка» дідич Попельський неспокійно ворухнувся, але ніщо вже не мало того значення, як перед цим, перед Грою.

У серпні