Марія Стюарт - Стефан Цвейг

далекого краю, від самого початку вона вважає шотландську корону лише за початок, щоб здобути у світовій грі якусь блискучішу корону, і цілковито помиляються всі, хто стверджує або повідомляє, мовляв, Марія Стюарт не бажала чогось іншого або вищого, ніж спокійно і мирно правити батьківською спадщиною як порядна спадкова володарка шотландської корони. Той, хто приписує їй таке дрібне честолюбство, применшує її душевний вимір, бо в цій молодій жінці живе неприборкуване і нескуте жадання більшої влади; та, що в п’ятнадцять років у соборі Матері Божої Паризької стала дружиною сина короля Франції, та, яку в Луврі пишно вшановували як володарку мільйонів людей, ніколи не вдовольниться бути правителькою над двома десятками норовливих і селюкуватих графів і баронів, королевою над кількома сотнями тисяч чабанів і рибалок. Ніщо не може бути ще більш штучним і дальшим від правди, ніж приписування їй a posteriori, згодом, патріотичних національних почуттів, які насправді були винаходом пізнішого сторіччя. Володарі XV—XVI сторіч — за винятком Єлизавети, великої суперниці Марії Стюарт — тоді ще абсолютно не думали про народ, а переймалися тільки особистою владою. Держави зшивали докупи і розпорювали, наче одяг, держави формували війна і шлюби, а не внутрішня постанова країни. Не слід ошукувати себе і сентиментальним аспектом: Марія Стюарт була тоді готова поміняти Шотландію на іспанський, англійський, фран­цузький та будь-який інший трон, прощання з лісами, озерами й романтичними замками батьківщини, певне, не коштувало б їй сліз, бо її палке честолюбство завжди вважало це мале королівство лише за трамплін до якоїсь вищої мети. Марія Стюарт знає, що завдяки спадщині вона покликана бути володаркою, що завдяки красі та культурі вона гідна кожної європейської корони, і з не меншою туманною пристрастю, з якою інші жінки її віку мріють про безмірне кохання, її честолюбство мріє лише про безмірну владу.

Саме тому Марія Стюарт на початку полишає державні справи Морею і Мейтленду, не відчуваючи ніяких ревнощів і навіть справжньої цікавості; вона без заздрощів, — що для неї, так рано коронованої і так рано розбещеної долею, означає цей бідний, тісний край? — дає їм обом керувати і врядувати. Урядування, примноження своїх статків, це найвище політичне мистецтво ніколи не було сильною рисою Марії Стюарт. Вона може тільки обороняти, але не зберігати. Тільки тоді, коли загрожують її праву, коли кидають виклик її гордості, тільки тоді, коли чужа воля перешкоджає її претензіям, прокидається, несамовита й разюча, її енергія; тільки у величні миті ця жінка стає величною і діяльною, а в кожному пересічному періоді вона пересічна й байдужа.

За тих спокійних часів не озивається й ворожість Єлизавети, великої суперниці Марії Стюарт, бо завжди, коли гаряче серце Марії Стюарт спочивало й задовольнялося своєю долею, Єлизавета заспокоювалася. Одна з найважливіших політичних переваг цієї великої реалістки завжди полягала в умінні змиритися з фактами і не чинити свавільно опір неминучому. Єлизавета всією душею була проти повернення Марії Стюарт у Шотландію і зробила все, щоб відсунути його в часі, а тепер, коли воно успішно відбулося, вже не бореться з неспростовним фактом і, не маючи змоги усунути суперницю, радше робить все, щоб мати з нею дружні відносини. Єлизавета — це одна з найсильніших позитивних рис її мінливого і свавільного характеру — як розумна жінка не любить війни, вона боязливо цурається силових і відповідальних по­станов; як натура, схильна до обрахунків, вона воліє отримувати вигоду завдяки переговорам і угодам, прагне взяти гору завдяки спритній духовній грі. Тільки-но вже була впевне­ність, що Марія Стюарт повертається до Шотландії, лорд Морей зворушливими словами просив Єлизавету, щоб вона щиро заприязнилася з нею. «Ви обидві — юні й видатні королеви, і ваша стать не повинна дозволити вам намагатися збільшити вашу славу війною і проливом крові. Кожна з вас знає, з якого приводу зародилися між вами ворожі почуття, і я б перед лицем Господа хотів, щоб моя володарка, королева, ніколи б і думки не мала заявляти про свою претензію чи право на королівство Вашої Величності. Незважаючи ні на що, ви обидві мали б бути й лишатися подругами. Але, оскільки вона зі свого боку одного разу висловила таку думку, боюся, між вами завжди існуватиме непорозуміння, якщо не прибрати з дороги цю перешкоду. Ваша Величність не може по­ступитися в цьому пункті, а вона теж може вважати за кривду, що Англія так тісно пов’язана з нею кров’ю, а проте її трактуватимуть там як чужу. Чи не був би тут можливий якийсь середній шлях?» Єлизавета не лишилася глухою до такої пропозиції, бо Марія Стюарт як королева тільки Шотландії, і то під охороною її пансіонера Морея, поки що не така небезпечна, як тоді, коли була королевою і Франції, і Шот­ландії. Чом би не засвідчити їй дружбу, не відчуваючи її в глибинах серця? Невдовзі між Єлизаветою і Марією Стюарт почалося листування, кожна з dear sisters, дорогих сестер, передавала другій на терплячому папері свої найщиріші почуття. Марія Стюарт послала Єлизаветі як подарунок перстень із діамантом, а та віддячила ще дорожчим перснем; обидві ставлять перед світом і перед самими собою радісну виставу родинної прихильності. Марія Стюарт запевняє, що «не має більшого бажання на землі, ніж побачити свою добру сестру», що вона хоче розірвати союз із Францією, бо цінує прихильність Єлизавети “more than all the uncles of the world”[7], а Єлизавета й собі своїм великим урочистим почерком, до якого вдавалася тільки з важливих нагод, пише перебільшені запевнення в прихильності та вірності. Але, тільки-но йдеться про те, щоб справді укласти якийсь договір або домовитися про особисту зустріч, обидві миттю обережно ухиляються. Адже, по суті, давні переговори й далі стоять на тій самій мертвій точці: Марія Стюарт хоче підписати Единбурзький договір із визнанням Єлизавети тільки тоді, коли Єлизавета визнає її право наступності, а Єлизавета вважає, що це однаково, якби вона підписала собі смертний вирок. Обидві ані на дюйм не відступають від свого права, отож зрештою ті барвисті фрази лише прикривають прірву, яку годі замостити. «Не може бу­ти, — як рішуче стверджував Чингізхан, завойовник світу, — двох сонць на небі і двох ханів на землі». Котрась із них буде змушена поступитися, Єлизавета або Марія Стюарт; обидві в глибинах серця знають про це й обидві чекають до слушного часу. Але, поки той час ще не настав,