Жуйка - Марія Козіренко

Райтолі дещо нервово висмикнула свою долоню з рук Джармо і кинулася Марцеві на шию.

— Малий... — вона зрошувала його плече слізьми й ледь розбірливо промовляла окремі слова, — це ти... ти придумав... Я знала! Якби у мене був син, то це міг бути тільки ти!

Марц із зусиллям проковтнув клубок, який кілька секунд заважав дихати.

— Тоді пригостиш нас, мамо?

— Аякже, — пожвавилася Райтолі, — заходьте! Марце, скажи, а це справжні штуки? — вона показала на його саморобну скрипку й барабанчик на стегні Хепін.

— Справжні. Не вимкнути, тільки розтрощити або спалити, тож доводиться тягати з собою всюди, — із задоволенням відповів Марц. — Вона теж справжня, — Марц повернувся до дівчини й узяв її за руку, — це Хепін.

— Дуже приємно! — Райтолі по-жіночому хитро заусміхалася. — Дуже рада, ні — просто щаслива нарешті бачити цього зайця-побігайця поруч із гарною дівчиною.

Старий Різлович якраз вирулював з-за рогу, коли підсліпуватими очима побачив якусь метушню біля «Омл&Трайт» і почув збуджені голоси. Цього він не любив, оскільки за старою звичкою вважав небезпечним будь-яке скупчення людей. «І нехай. Куплю кефіру, поснідаю вдома...» Різлович сплюнув на тротуар і почовгав додому.

— Колю, от ти хто?

— Я китаяк, — водій заблищав золотими зубами.

— А Єрошкін?

— Єрошкін гаджо[3].

— А каже, що китаяк[4].

— Бреше. Він гаджо. Ось ми зараз приїдемо до Саші, ти його попроси, щоб поставив тобі кіно з весілля Золотарьова. У нас років десять назад був такий барон! Наші діди його підібрали хлопчиком на вулиці в Шанхаї, ледь живого, і привезли в Одесу. А що? Мій дід іще по-китайськи розумів. А я вже того не знаю. От. І був він негр...

— Хто — твій дід?

— Ги... Та ні, наш барон. Лакши його звали. Саша тобі покаже на відео...

Тричі на день Хепін підмітала в квартирі й витирала пил, який осідав на меблях і речах. Дерев’яна стружка й тирса проникали всюди — в ліжко, посуд, взуття, залишене в коридорі, між сторінок книги й у сни.

Трові вишукав у своїй покинутій бібліотеці кілька книжок, присвячених теслярській справі. Ясна річ, про виготовлення музичних інструментів там не йшлося, але звідти Марц принаймні дізнався, як тримати інструменти, які він взяв у Джармо, і що з ними робити. Бо, як виявилося, художник теж не вмів з ними до ладу обходитися, а тримав більше для краси, антуражу майстерні. Та й умів він небагато — сколотити підрамник, не більше. Частину інструментів довелося повернути (Джармо скаржився, що без своєї улюбленої блискучої стамески не може писати), але основне в нього було. Були лінійка, розмічувальний циркуль, сокира, молоток, дві пилки, рубанок, галтель, долото, три стамески, коловорот, шмат шліфувальної шкурки й напилок. Не багато й не мало, але для того, щоб склепати перші інструменти, за допомогою яких він, Джармо та Хепін вітали Райтолі, вистачило. Довелося помучитися з клеєм. Зрештою Марц винайшов свій рецепт клейкої суміші, яка надійно скріплювала всі частини скрипки. Кілька тижнів Хепін ладна була забігти кудись від смороду, але мовчки провітрювала й витирала.

Кімната перетворилася на майстерню. Хепін двічі на день перебинтовувала Марцеві руки — мозолі, садна, порізи покрили його долоні й пальці, звиклі хіба що натискати кнопки й махлювати на ПГП.

Іноді дівчина так утомлювалася від всього цього — від безладу, знервованого чоловіка тощо, що сідала просто на підлогу й водила пальцем по склу, малюючи сердечка й сонечка. Хотілося спокою та затишку, але вона усвідомлювала, що це якщо й станеться, то не скоро.

Коли я була маленька, у мене був власний визначник погоди чи пори року. Це були кольорові смуги, які я бачила з вікна своєї кімнати.

Згори вниз. Синя-сіра-оранжева-зелена. Погоже літо. Сіра-темно-сіра-коричнева-жовта. Дощова осінь. Сіра-біла-оранжева-біла. Звичайна собі зима. Я дивилася на смужку неба, на дах сусідського будинку, його глуху цегляну стіну, плетиво батьківського винограду й точно знала, що там надворі.

А ще любила лазити по деревах. Мабуть, і зараз люблю, проте вже давно так не роблю.

Батько казав, що мені треба було народитися хлопчиком, але я гадаю, що з мене вийшла непогана дівчинка. Принаймні мій коханий у цьому впевнений, а батькові все одно вже нічого не доведеш.

Якщо ти одного разу в житті втратиш забагато, більше, ніж можеш відновити, ти станеш серйозним. Якщо ти втратиш іще більше, ти станеш жорстоким, а потім — боятимешся, хоча тобі вже буде нічого втрачати. Проте вчергове