Жуйка - Марія Козіренко

— То що, друже, ходімо додому. Одна прекрасна юна особа не знаходить собі місця через твою дурну голову. Це негарно, — друг знову перетворився на старого занудного Ахрона, але Марц уже не ставився до його слів серйозно.

— Гаразд. Слухай... тут така справа... Ти знаєш, ми з Хепін продали твою картину «День року першого», — Марц готувався до бурі, але сподівався, що друг пробачить і зрозуміє.

— Ого! — Ахрон підвівся з-за столу, спираючись на червоний пластиковий ціпок із головою дракона, і попрямував до виходу. — Молодці. Не переймайся через це. Вона придумала, так? Кмітлива дівчина, я не помилився.

— Ми вирішили, якщо вже ти, Джармо тобто, зник, то можна трохи...

— Можеш не пояснювати. Я все розумію. Вона все добре придумала. Кому продали? Гауту, мабуть?

— Так, більше я ні про кого від тебе не чув.

— Це неабияке випробування — продати Гауту картину. Навіть мені не завжди вдавалося. Скільки ви за неї виторгували?

— Десять тисяч.

— Йо! Ну ти... Я з нього витягував максимум шість. Яка несправедливість! Варто лише бідному художнику згинути, як його каляки, між іншим, такі самі геніальні, як і за життя, стають безцінними! Ай-ай-ай... — старий явно іронізував.

— Хепін теж про це казала.

— От. Розумна, я ж кажу, розумна дівчина.

— А я ідіот...

— Ні, ти просто не будь ідіотом. Знаєш, генієм бути значно легше, от побачиш.

— Не погрожуй.

— Ха!

— Ху.

— Домовились.

Ахрон зачинив двері будинку, і вони з Марцем неквапом пішли до трамвайної зупинки.

Якою була первісна скрипка, ми не знаємо. Але мабуть, дуже недосконалою саморобкою, які ми й тепер часом бачимо по селах. От як описує таку примітивну скрипку білорусина Н. Я. Никифоровський: «Кусок толстой лучины, обломок тонкой доски, старая трепалка, у которой есть уже готовая шейка, с протянутыми вдоль насмоленными нитками, а прядь лошадиных волос, натянутая на согнутом прутике и в свою очередь обильно посмоленная, позволяет извлекать из нитяных струн кое-какие переменные звуки.

При усовершенствовании мастерства, скрипка доходит до формы скрипичной деки и даже имеет колки».

Наша дітвора теж ухитряється робити собі скрипки сама. На дощечку натягають струни з ниток, на зігнуту паличку нитку теж — от і скрипка готова.

Райтолі щойно відчинила кав’ярню й уже робила останні приготування, щоб зустріти перших ранкових відвідувачів. Поправила скатертину біля вікна з платаном, обсмикнула спідницю й присіла на стільчик за стійкою-кухнею.

Першим, близько восьмої тридцяти, уже багато років приходив старий Різлович. Райтолі щоранку смажила йому омлет, заварювала чай без цукру, питала про здоров’я, а потім обов’язково про погоду. З кожним таким клієнтом був свій ритуал.

8:25

Раптом тишу очікування прорізали якісь звуки. Райтолі озирнулася — ні, радіо вона не вмикала, телевізор теж. З вулиці вже чутніше щось лунало. Жінка відчинила двері й визирнула надвір.

Прямо під її платаном стояв вуличний ансамбль. Її давній знайомий Марц видобував якісь напівфальшиві звуки з дерев’яної довгастої коробочки з ручкою, яку він тримав, як скрипку. Дівчина поруч із ним вистукувала ритм на маленькому барабанчику, який висів у неї на стегні, й пританцьовувала. Ще один — високий худорлявий лисий чоловік у картатих штанах і сліпучо-зеленій сорочці — стояв за кілька кроків від них і мовчки посміхався. Але його причетність до цього балагану була для Райтолі очевидною.

Марц опустив смичок, дівчина востаннє стукнула по барабанчику й завмерла.

У цей момент лисий підніс до губ складений зелений листочок з дерева (і де він його знайшов наприкінці жовтня у Хаку?) — і почав награвати-пищати якусь мелодію. Через кілька секунд ошелешена Райтолі впізнала мотив — старенька «Хепі бьоздей»... І нарешті зрозуміла, що все це значить. Вона одразу посерйознішала й навіть набула дещо суворого вигляду.

— Марце, хлопчику, привіт! Я так розумію, ти влаштував цей гармидер заради мене. Але ти спізнився. По-перше, на цілий рік, бо обіцяв мені казковий день народження ще минулої осені. А по-друге, на три дні. Бо цей самий день народження у мене був у суботу. І останнє...

Перебив її лисий у зеленій сорочці. Урочисто і безкомпромісно.

— Люба Райтолі! У цей, нехай і не надто святковий, але все одно прекрасний день — прийміть від нас усіх маленький подарунок!

Чоловік підійшов до Райтолі, несучи в руках картину. На ній було зображено осінню вулицю з видом на «Омл&Трайт»: двері до кав’ярні напіввідчинені, дерево під вікном, на гілці сидить якась райська птиця, а з вікна визирає сама хазяйка й простягає птиці щось поїсти на долоні.

— О... — Райтолі не могла дібрати слів, — ви мені лестите...

— Джармо Тіллі, — незнайомець нахилився і поцілував їй ручку. — Бував у вас. Ви прекрасно