Жуйка - Марія Козіренко
— Heаven... — видихнув Марц.
— Hell...
— Або «Не-знати-що».
— А тобі Джармо ніколи не розповідав про це місце? — Хепін переводила подих.
— Ні. Він казав, що покупець його картин той іще дивак, що звати його Верза... Це мужик, Верза Гаут. Чого ти смієшся? Перестань. Цей Верза ніколи наперед не бачив картин, які купував. Джармо просто приходив до нього, розказував про свою роботу, і той або давав йому гроші, або казав: «Іди працюй».
— А картини він хоч забирав потім?
— Звісно. Я декілька разів навіть допомагав Джармо вантажити їх до машини. То ходімо?
— Ага.
Двері виявились незамкненими, і Марц із Хепін опинилися в напівтемному коридорі із м’якою підлогою. В кінці коридору знову виднілися двері.
— Сподіваюся, ці — останні, — Марц обережно потягнув на себе гладеньку білу ручку.
За дверима була величезна зала зі скляними стінами й матово-чорною стелею.
Худорлявий чоловічок у строгому костюмі стояв біля протилежної до Марца й Хепін стіни й дивився просто на них.
— Ем... — Хепін вийшла з-за спини Марца й привітально кивнула незнайомцеві: — Добрий день. Пане Гаут?
Він мовчки запросив обох гостей сісти, вказавши рукою на крісла.
— Верза Гаут, — він потиснув руку по черзі Марцеві й Хепін. — Чим зобов’язаний?
— Хепін Ю’рік, — дівчина розхвилювалася, але спробувала посміхнутися.
— Марц...
— Марц Скрипник, — перебила Хепін.
Марц нервово засовався у кріслі, почувши чуже прізвище, але нічого не сказав. Він припускав, що Хепін відчуває ситуацію краще, тож дозволив їй керувати. Але що вона виробляє? Марц вирішив встигнути хоч щось.
— Дуже приємно, пане Гаут. Ми до вас у справі. Ви, наскільки мені відомо, цікавитеся сучасним мистецтвом... — Марц обирав якомога евфемістичніші вирази, не наважуючись вимовити: «Купіть у нас картину».
— Пане Гаут, ви ж купуєте картини, правда? — Хепін перебила його й по-хлопчачому поклала на стіл лікті, схилившись ближче до Верзи. — У нас є робота Джармо Тіллі.
— Невже? Наскільки я знаю, Джармо завжди сам продає свої картини. До чого тут ви?
— О, то ви ще не в курсі... — Хепін зобразила стурбованість. — Він загадково зник напередодні Нового року. Проте встиг завершити свій останній шедевр «День року першого».
— А до чого тут ви?
— Окрім нас, у Джармо не було близьких. Я його двоюрідна сестра, а Марц — найближчий друг. «День року першого» — це щось просто неймовірне, — Хепін підвелася.
Марц приготувався дивитися, якщо не спектакль, то щонайменше драматичну сценку.
— Уявіть — світ. Весь світ — від Сотворіння до Апокаліпсису — і до нового сотворіння. Повний цикл на одному неймовірному полотні. Робота настільки деталізована й досконала, що сам художник не зміг існувати поруч із нею. Я особисто хочу жити в цій картині більше, ніж у реальному світі.
Верза вичікувально дивився на дівчину.
— Берете? — Хепін спинилася і завмерла.
— Три, — Верза поклав долоні на стіл.
— Десять, — Хепін продовжувала закручувати авантюру, і Марц почував себе дещо зайвим.
— Згода. Я заберу її сьогодні ж. Куди переказати гроші?
— Якщо можна, готівкою, — тут уже Марц випередив Хепін, відчуваючи, що так буде значно безпечніше, бо вона, як знати, може ще щось утнути, — наприклад, попросити Гаута всю суму видати одним шматком золота або акціями миловарного заводу.
Не чекаючи, доки їхня авантюра лусне, як мильна булька, Марц тихенько взяв Хепін за руку й міцно стиснув, даючи знати, що далі вестиме він.
— Пане Гаут, ми готові передати вам картину сьогодні ж. Пришліть когось до будинку Джармо о четвертій. Аванс — дві тисячі, зараз, якщо можна. Решту — під час отримання картини.
Гаут витримав півхвилинну паузу, роздивляючись скляні статуетки на столі.
— Як ви гадаєте — він загинув?
— Все може бути, — Марц ледь вичавив із себе слова, — хай там як, а з тим, що його немає, змиритися важко.
Верза теж виглядав засмученим. Він ще кілька секунд мовчки крутив у руках скляну фігурку тигра, але зрештою поставив її перед Хепін, мов шахіст, який робить останній хід у безнадійній партії.
— Гаразд, — видихнув Гаут, — сьогодні о четвертій.
Він висунув верхню шухляду й поклав на стіл пачку банкнот.
— Чекатимемо, — Марц взяв гроші, подумки подякувавши Хепін за те, що вона мовчить і дає змогу акуратно завершити справу.
— Спасибі, — чемно вимовила Хепін і простягла руку Гауту, — ви не пожалкуєте, «День року першого» — це шедевр.
***
Залишившись на самоті, Верза Гаут встав з-за столу й підійшов до прозорої стіни. За нею пливло місто:
