Темнота - Улас Олексійович Самчук

Ось питання! А відповіді нема… Усе мовчить, душа мовчить, розум мовчить. І повітря мовчить. Перебирає в уяві своє минуле. Ось він, ось його брати. Земля, небо, простори. Його батько і мати косять у полі. Сопрон, Петро і він, Іван, біля них. Сопрон пасе між півкопами корову, Петро і Іван бавляться — сидять обидва на дорозі просто в поросі і старанно насипають рядочки купок. Вони також косять. Це не купки пороху. Це копи збіжжя. Їх обличчя запорошені, носи замурзані. Ось необережний Іван зачепив ногою за «півкопу» і знищив її. Петро сердиться, зчиняється крик. Прибігає мати — загоріла, піт очі заливає… Дістається обом, а потім іде назад до своєї роботи.

То знов вони йдуть «з мамою» на всеношну до церкви. Йому «болять нозі», проситься «на руці». Мама бере, несе. Йому гарно і радісно. Здалека чути бамкання дзвону. А ось він уперше біжить з торбиною до ліплявської школи. Це не близько, бігти не легко, сніг глибокий. Але йому радісно, як і завжди, коли він робить щось нове. А ось він учень канівської міської школи, вже «великий», бавиться в індіянів, перший учень і перший пустун. Ось він уже гімназист, рішає рівняння з кількома невідомими, залицяється. Непомітно настають роки юнацтва — удень поле, — увечорі сади і ночі над Дніпром, і співи, і кохання… Пригадує Марусю — смугляву з пушком волосся біля вух, з м'яким поглядом великих карих очей. А там великі події — військова служба, артилерія, гармати. Війна. Він командир. Міцний, діловий. Він командує батареєю, його нагороджують. Поразка армії у Східній Прусії. Полон. Довгі роки полону, і туги, і голоду… І нарешті він вертається.

Якась бездонна прірва виринає далі перед внутрішнім зором. За ним біжать, полюють, відбирають землю… І питання: що я злочинного на цій землі вчинив? Думкою, ділом, наміром? Ах, кляси, ах, Маркс, ах, Ленін? О! О! Як знайти слова? Щоб висловити вас і щоб ви збагнули. І щоб вас прокляти з роду в рід, і матір ту, що вас виносила, і ту землю, що не провалилася під вами. О, ви! О, ви!

Тупий біль, фізичний біль, від напливу люті виповняє усе Іванове нутро. Йому робиться млосно. Бере олівець і щось пише:… «належу до категорії людей, що бандитами»… Геть, геть! Що тут поможе? Відкидає олівець, зривається і ходить. Знов сідає, знов пише:… «хочете з мене бога, диявола, звіря, янгола, хама, а я всього-навсього людина. Я не проти законів. Я не революціонер. Я, мій батько, мій дід і прадід — працівники землі»… Чи це гріх? Страшно. Іванова душа не хоче гнутись, не «колеться» і не «оформлюється». Як це зробити? З тією християнською покорою… Коли тебе б'ють в одну щоку, а ще гірше, коли в зуби і ребра, і печінки…

Іван пише і пише. Перший раз у житті щось таке пише. Це «відповідь». Нічого по суті — філософія, мораль. Іван знає, що «для них» це байки.

«Відповідь» пішла. Настало чекання. Дні, тижні, нарешті місяці. Івана знов забули. Але він живе, думає, ходить з кутка в куток, виходить на прохідки. Його співмешканців давно змінили, і їх тепер не троє, а дванадцять… І ніякого зв'язку із зовнішнім світом. Просив дозволу написати листа — відмовили, просив передач — відмовили. Ходив з кутка в куток і думав.

На початку грудня в житті Івановій наступають наглі зміни. Несподівано його знов кидають до «собакарні». Тут були вже інші люди, але порядки ті самі. Не було також Поспіловського. Настала ніч. В'язні клалися спати. Вони були схожі на оселедців у бочці, на книги на полиці. Вони віртуозно використовували площу, підплощу, надплощу і гули рівним, довгим, здушеним гулом, ніби з глибокого підземелля. Це не окремі люди — це зліпок людей — зліплений потом, кров'ю, чадом, димом, смородом. Вони заповнили цей простір і лежать тут, мов сардинки в консервній банці.

Іван не має місця, стоїть при вході, не дивується, не думає, не переживає. Брязнули двері, і на нього з коридору пхнули створіння — півголе, з розпатланим сивим волоссям, замотане великою темно-сірою жіночою хусткою. Гул ураз стихає. Очі всіх скеровуються в напрямі з'яви. З'ява стоїть непорушно. Довге, хистке тіло, довгий ніс, Довгі, ніби у моржа, звислі вуса. І Щось потиху, невиразно мимрить.

Іван дивиться… Дивиться і пізнає в тій дивовижі свого співкамерника діда Лугового. І жахається. Можливо, вперше в житті — жахається, тим справжнім пронизливим до самих кісток, жахом, від якого стигне кров і забиває дух. Бідне, висмоктане, нагло дуже постаріле, зовсім божевільне єство, що невідомо яким чудом ще стояло і хиталося, мов стеблинка на легкому вітрі.

— О! О! Павук! Ловіть, ловіть! Павукиии! — скаржилось воно плаксивим голосом з поглядом, в якому були скупчені жалі всіх часів і всього світу. І намагалось розпачливими рухами звільнитись від тих павуків і не могло звільнитися.

— Сідайте, — говорить дерев'яним голосом Іван, хоча тут не було де сідати.

— Ні, ні, ні! Не знаю! Не знаю! Я не знаю! Це він! Це він О! О! Знов павук!

— Пилипе Матвійовичу! Що з вами? — отямився і запитав Іван.

Єство враз замовкає, сірим, згаслим поглядом довго дивиться на Івана і несподівано починає реготати.

— Це ви? Тепер уже знаю! Це ви мучите мене! Звірі! — вимовило воно з грізним виразом дуже буйних брів, що єдині, здається, на ньому залишилися.

— Ну, ну! Пилипе Матвійовичу! Що ви? Що ви? Де ж я вас мучив? Ось сідайте. Ви в камері. Чуєте мене? Ви в камері. Між людьми. Сідайте!

Луговий дуже уважно вслухається, намагається щось з того зрозуміти.

— Посуньтесь, товариші, — звертається Іван до камери. — Дайте місце! Не бачите? — кричить він з розпачем в голосі. Кілька ніг стискаються ще тісніше докупи.

Старий поволі, ніби під ним огонь, сідає на долівку, Іван йому допомагає, і ось він сів.

— За що? За що? За що? — виривається у нього вже свідоміший голос крізь спазматичне, сухе, безслізне ридання.

Більшість з присутніх знає, де він, той Пилип Матвійович був, Іван також догадується. І всі розуміють, для чого його сюди впхнули. Це приклад. Це