Борислав смiється - Іван Якович Франко
Матiй здригнув при словi «суд», немов уколотий.
— Нi, — ледве видушив вiн, чуючи щось недоброго, — не був.
— Ну, то, певно, завтра буде. У мене був нинi.
— Ну, i що ж там вам принiс нового? — спитав Матiй, тремтячи всiм тiлом.
— Наша справа скiнчена.
— Скiнчена!
— Так!. I так скiнчена, як я вам казав. Бо пощо то було вам мiшатися до чогось, що вас не обходить?
— Не обходить! — скрикнув болiсно Матiй. — Жиде, сього менi не говори, бо хоть ти i в моїй хатi, але, знаєш, чоловiк не святий!
— Ну, ну, — вiдказав Мортко, — не маєте за що гнiватися. Я не то хтiв сказати. Я хтiв лишень сказати, що ви задарма на мене вергли пiдержiння (пiдозрiння) i що я в тiй справi, бог свiдок, нiчо не винен! Сам прокуратор у Самборi того признав i сказав, що против мене нема нiякого доказу, то вiн не може мене оскаржити за тоту рiч, що ви на мене звалили. Впився небiжчик Пiвторак, упав у яму, — що ж я тому винен?
При тих словах Матiй, мов оглушений ударом довбнi, понурив голову i не мiг сказати анi слова. «Пропало, пропало! — шептало, шипiло, вертiло щось в його головi. — Погиб чоловiк, та й слiд по нiм застив, а той…»
В тiй хвилi Андрусь Басараб, що досi мовчки слухав усеї тої розмови, звернувся сам до жида:
— Що се за справа така, Мортку? Яку ви справу маєте з Матiем?
— А нащо вам то знати? — вiдповiв уразливо Мортко.
— Вже ти не питай, нащо менi то знати, — вiдказав Андрусь. — Але тобi, — що тобi шкодить сказати?
— Т-та шкодити не шкодить, але… Жид поглядiв на Андруся пильно, немов боявся нажити собi в нiм нового ворога.
— Говори ж, коли не шкодить! — сказав Андрусь i став над Мортком, мов чорт над грiшною душею.
— Та що ту й говорити — пуста справа, puste Geschдft, та й годi! Тямите, от уже два роки тому з ями видобули костi чоловiка. По перстню пiзнали, що то був Iван Пiвторак, чоловiк тої Пiвторачки, що тота хата є!. Вiн перед роком, десь був пропав. Ну, а Матiєвi вiдкись влiзло в голову, що я щось тому винен, що вiн впав в яму, та й ну ж на мене подавати до суду. Вiн гадав, що мене зараз озьмуть та й повiсять… Коли-бо то в судi так не йде: скаржиш кого, то вперед докажи! А ту як мож доказати? Ну, але, богу дякувати, вже справа скiнчилася! Слухайте, Матiю, я ще раз кажу: що вам було в того вдаватися та тратитися на процес? А тепер, коли-сте програли, забудьте о всiм i будьмо собi знов добрi, як перед тим! Ну, подай руку, старий!
Жид простягнув Матiєвi руку.
— Я, тобi? — скрикнув Матiй. — Я мав би свою руку класти в тоту руку, що мого Iванчика зо свiту зiгнала? Нi, не дiждеш того!
— Ну, видите, — сказав жид, обертаючись до Андруся, — вiн усе своє. Слухайте, Матiю, ви собi з таков бесiдов дайте спокiй, бо тепер, коли суд сказав, що я не винен, нiхто менi того не смiє казати. Тепер я вас можу скаржити за образу!
— Ну, скарж, скарж, — крикнув Матiй, — най мене повiсять, що мали тебе повiсити. А я, хоть би й десять судiв не знайти що казало, все буду свеї, що нiхто iнший, тiлько ти пхнув Iвана в яму! Та й годi. А тепер iди менi з хати, бо як ми терпцю не стане, то готово що неладне бути межи нами!
Мортко стис плечима i пiшов. Але в дверях ще раз обернувся, поглянув з погордою на Матiя i сказав:
— Дурний гой! Вiн гадав, що менi що зробить процесом, а то би треба не так рано встати, щоби менi що зробити!
I з тими словами Мортко пiшов. А Матiй усе ще сидiв на припiчку, блiдий, розбитий, тремтячий, сидiв без мислi i руху, а в головi його, мов млинове колесо, торохтiло одно темне, пусте, холодне слово: пропало! пропало! пропало!..
Андрусь Басараб приступив до нього i положив свою дужу долоню на його плече:
— Побратиме Матiю!
Матiй пiдвiв очi i поглянув на нього, мов потопаючий.
— Що се за справа така? Що за процес? Чому ми досi нiчо о нiм не знали?
— Ех, пропало, все пропало! — вiдказав Матiй. — Що тепер i говорити о тiм!
— Нi, ти розповiдж, тобi самому лекше буде!
— Ой, вже, буде менi лекше! — сказав Матiй. — Пропало, та й годi!
— Та хто ще знає, чи пропало, — вмiшався Бенедьо. — Адже не раз можна раз програний процес зачати другий раз i виграти! А ту ще, як той жид казав, i зовсiм так зле не є.. Адже ваш процес i в судi не був, а тiльки прокуратор узнав, що доказiв нема, кiлько треба для оскарження. Значиться, якби докази були, то й оскарження буде.
Лице Матiя прояснилося трохи при тих словах.
— Чи так? — спитав вiн, простуючись. Але якась важка думка живо знов насiла на нього i придавила додолу.
— Нi, нi, нi, нема що й говорити, — сказав вiн. — Сяк чи так, а все пропало. Три роки минуло, де я тепер возьму лiпших доказiв? Годi, годi й думати о тiм!
I вiн закрив лице руками, а з очей його полились гарячi наболенi сльози, i потекли помiж пальцями, i закапали на землю. Бенедьо i Андрусь побачили, що нинi годi з ним далi говорити, — удар був надто сильний i наглий i пiдтяв усю його твердiсть. Тож Андрусь мовчки стиснув Бенедьову руку, взяв капелюх i тихо вийшов. Бенедьо також тихо розiбрався i лiг на лавi на своїм петеку. А Матiй сидiв на припiчку, мов помертвiлий, мов з каменя витесаний. Нафтова лампочка блiдо i чимраз блiдiше меркотiла на коминi. По кутах хатини стояли стовбури сумерку, немов ждучи тiльки хвилi — загаснення лампи, — щоб гульнути з кутiв на хату, придавити i прикрити собою все згори донизу. Бенедьо скоро тiльки лiг, так в тiй же хвилi пiд тиском тисячних сильних вражень того дня заснув мертвецьким сном. Уже минула пiвнiч, загасла лампа, пiтьма залягла хатину, а Матiй все ще сидiв на припiчку, з лицем, закритим долонями, без руху, без слова, без думки, чуючи в серцi тiльки страшний бiль, велику пустоту i немов якусь свiжу ще рану, завдану тою думкою, що i в судах уже нема правди для бiдного робiтника. Аж геть над
