Борислав смiється - Іван Якович Франко
— Що ж ти, небоже, гадаєш робити? — спитав вiн м'яким, спiвчуючим голосом.
Прийдеволя глянув на нього з виразом непевностi на лицi.
— Або ж я знаю, що робити та й що дiяти? — вiдказав вiн зломаним голосом. — Смерть собi зроблю, як не зможу бодай пiмстптися на своїх ворогах!
— Скарж їх до суду, най злодiї хоть посидять! — дорадив Матiй.
— До суду? — обiзвався понуро Андрусь. — Ну, також добра рада! До суду! I хоть би їх там i позасуджували, то що? Посидять по пару мiсяцiв та й вийдуть i ще вдвоє будуть мститися над людьми. Але чи їх позасуджують? За що буде їх скаржити в судi, коли сам не знає, що вони там дiвцi зробили? А хоть би й сто раз знав, то де має на се свiдкiв, як їм докаже? А може, дiвка сама, з власної волi, зробила собi смерть, або, може, бог знає, яка на то iнша була причина? Ех, Матiю, Матiю! з твоїм судом!.. Ту треба iншого суду, iншої правди!..
На тi слова Матiй, мов справдi побитий, схилив сумно голову i зiтхнув важко, немов помимо своєї волi i охоти мусив признати їх правду. А Прийдеволя ще пильнiше глядiв на Андруся i ледве чутно промовив:
— Так, побратиме, i я так гадав, що свiдкiв нема нiяких!.. Ще коби хоть вона жила, господи, коби вона жила!.. Але ви знали, яка вона була горда та неподатлива, нiякої ганьби, нiякого згiрдного слова не могла стерпiти!.. Ну, але що ж менi робити, що дiяти?..
Андрусь взяв його за плече i вiдвiв до кута, моргнувши Матiєвi, щоби вiдступився, — i вiдтак зачав йому щось стиха шептати до вуха. I видко, що немалої ваги мусили бути Андрусевi слова, коли молодий парубок вiд них зразу поблiд ще дужче далi почервонiв, а вкiнцi, тремтячи всiм тiлом, немов у темницi, злим голосним плачем i, гаряче стискаючи Андрусеву руку, викрикнув:
— Так, твоя прiмр, братчику, iншого виходу нема! Так i зроблю, i най дiєся зо мною божа воля!
— Тiлько зpyчно, розважно i смiло, а нiчого нема боятися! Всi ми пiд божим судом ходимо, божий суд на всiх рiвний справедливий, тiлько людський суд не такий! А тодi… тодi побачиш, що полегшає! Ну, а тепер iди вже, добранiч! Прийдеволя мовчки поклонився i пiшов. Андрусь перейшовся кiлька разiв по хатинi, силуючись надати свому лицю спокiйний вираз, хоть, очевидно, i сам був до глибини зрушений. Далi приступив до Бенедя i випростувався перед ним в цiлiй своїй велетнiй поставi.
— Ну, ви бачили нашу роботу?
— Бачив.
— I що ж на все те скажете?
Бенедьо звiсив голову, мов хотiв зiбрати докупи розсипанi думки..
— З усего бачу, що ви щось страшне i велике задумали, хоть сам собi не можу вияснити, вiдки се у вас взялося.
— Вiдки взялося? Е, се довга гiсторiя, котра, впрочiм, i не належить до рiчi.
— А вiдтак, чи буде у вас досить сил, щоби зробити те, що думаєте?
— Ми сiємо, а чи сiм'я зародить утроє чи вдесятеро, сього не знаєм!
— А вiдтак… ще одно. (Бенедьо запинався в мовi). Чи подумали ви…
— Над чим?
— Над тим, що саме найголовнiше?
— Ну?
— Яка користь i для кого користь буде з вашої роботи?..
Андрусь пильно поглядiв на Бенедя, а далi засмiявся гiрким смiхом:
— Ха-ха-ха, користь? А конче мусить бути користь?
— Ну, я так гадав, — вiдповiв спокiйно Бенедьо, — що коли що робиться, i розважно робиться, то тре й погадати, чи i для кого буде з того користь?
— Гм, вольно вам i так гадати! А я так гадаю: отеє мене тiснить ворог з усiх бокiв, виходу менi нема нiякого. Я набиваю стрiльбу. Чи заб'ю нею ворога, чи себе самого, то менi все одно.
— Нi, нi, нi, — пiдхопив живо Бенедьо, — ее так з вас говорить слiпа, безвихiдна розпука, а не розвага! Бо чи ж дiйшло аж до того, що нема нiякого другого виходу? А хоть би дiло й так стояло, то чи гадаєте, що се все одно — забити себе або забити ворога? Себе заб'єте — вороговi радiсть, вороговi легше та простовiльнiше!
Тепер на Андруся прийшла черга звiсити важку голову i збирати думки докупи.
— Твоя правда! — сказав вiн вкiнцi до Бенедя. — Ту треба подумати. Хочеш. бути нашим побратимом i думати разом з нами?
— Вашим побратимом, але не слiпим знарядом вашої волi.
— Нi!
— I щоб вiльно було кождому думати, що хоче, i другим говорити, що думає…
— Се у нас i тепер вiльно. Адже ти чув нинi…
— Так-то так, але я ще раз собi те вимовляю. Собi i кождому.
— Добре.
— А на таке, то буду вашим побратимом, буду думати разом в вами над тим, чи нема для нас виходу з великої, всенародної кривди!
Андрусь, а за ним Матiй радiсно обняли Бенедя, як брата.
Нашi побратими так були занятi собою i своїми думками, що й не чули, як хтось закалатав у сiнянi дверi, отворив їх з легким скрипом i ввiйшов до сiней. Аж коли рипнули й хатнi дверi i новий гiсть станув на порозi хати, тодi побачили його. Се був високий, рудий, пейсатий жид з недобрим позором сивих очей i з недобрим виразом на пiганистiм лицi, хоть те лице в тiй хвилi трохи роз'яснене було якоюсь зловiщою радiстю.
— Дай боже! — муркнув жид, припiднявши дрiбку капелюх на головi.
— Дай боже! — вiдповiв Матiй, котрому якось недобре зробилося на вид нового гостя. Бо той новий гiсть то був його найбiльший ворог, Мортко, наставник при кошарах у Германа Гольдкремера. Матiй немало здивувався, чого хоче Мортко тепер, в таку пiзню добу, в його хатi, але привичне нашим людям пошанування для кождого входячого в хату казало Матiєвi скрити в глибинi душi свою ненависть i всi вiдживаючi на вид Мортка болючi споминки. Вiн привiтав жида холодно чемним видом:
— Сiдайте, Мортку! Мортко кивнув головою i сiв.
— Що там чувати, що так пiзно гостите до нас?
— А що ж би? Все добре чувати! — вiдповiв iз злорадним усмiхом Мортко, а по
