Сирітський потяг - Крістіна Бейкер Клайн

Але мої стосунки з нею не покращуються. Швидше навпаки: що кращою стає моя робота, то грубішою й вимогливішою стає Мері. Я кладу наживлену спідницю у свій кошик, а Мері вихоплює її, розриває шви й кидає її мені назад.

Листя з багряного стає кольору карамелі, а тоді матового брунатного, і я ходжу в нужник по пружному килиму, що солодко пахне. Якогось дня місіс Берн оглядає мене з голови до ніг і питає, чи є в мене якийсь інакший одяг. Я вбирала поперемінно то одну, то другу сукню, з якими приїхала: в біло-синю клітинку й у смужечку.

— Ні, — відповідаю я.

— Що ж, — каже вона. — Значить, щось собі пошиєш.

Пізніше того пообіддя вона везе мене до міста, нерішуче поставивши одну ногу на педаль газу, а другою, через випадкові інтервали, натискаючи на гальмо. Отак то смикаючись вперед, то зупиняючись, ми врешті опиняємося перед дверима магазину.

— Можеш вибрати три різні тканини. Скажімо, по два з половиною метра кожна? — Я киваю. — Матеріал має бути міцний і недорогий, тільки такий підходить для… — Вона змовкає. — Дев’ятирічної дівчинки.

Місіс Берн веде мене до відділу, повного рулонів тканин, вказуючи на полицю з дешевшим товаром. Я вибираю бавовну в синьо-сіру клітинку, делікатний зелений візерунок і рожеві «огірки». Місіс Берн схвалює перші два вибори й кривиться щодо останнього.

— Боже борони, не для рудого волосся.

Вона витягає рулон синьої бавовни.

— Я думаю, має бути простий корсаж, поменше рюшів. Простий і невигадливий. Спідниця з брижами. Зможеш вбирати фартух поверх, коли працюватимеш. Маєш іще один фартух?

Коли я хитаю головою, вона каже:

— У нас в кімнаті для шиття багато простої матерії. Пошиєш собі з неї. А пальто маєш? Чи светра?

— Монахині дали мені пальто, але воно замале.

Після того як тканину відміряно, відрізано, загорнуто в брунатний папір і перев’язано шворкою, я йду за місіс Берн до магазину жіночого одягу. Вона простує одразу до відділу розпродажу вглибині й знаходить вовняне пальто кольору гірчиці, на кілька розмірів завелике на мене, з блискучими чорними ґудзиками. Коли я його вбираю, вона насуплюється.

— Ну, ціна на нього хороша, — розмірковує вона. — Немає сенсу купувати річ, з якої ти виростеш за кілька місяців. На мою думку, не страшно.

Мені пальто страшенно не подобається. Воно навіть не дуже тепле. Але мені лячно перечити. На щастя, светрів на розпродажу багато, тож я знаходжу два светри свого розміру: темно-синій грубого плетіння і брудно-білий з трикутним вирізом. Місіс Берн додає недолугу, завелику вельветову спідницю, на яку пропонують сімдесятивідсоткову знижку.

Того дня на вечерю я вбираюсь у новий білий светр і спідницю.

— Що це в тебе на шиї? — питає місіс Берн, і я розумію, що це вона про мій ланцюжок, зазвичай приховуваний комірцем сукні. Вона нахиляється ближче подивитися.

— Ірландський хрестик, — відповідаю я.

— Він дуже дивний. Що це таке, руки? Чому на серці корона? — Вона відкидається на спинку стільця. — Мені він здається святотатством.

Я розповідаю їй, як моїй бабуні дали цього хрестика на її перше причастя і як вона подарувала його мені, коли ми збиралися до Америки.

— Стулені долоні символізують дружбу. Серце — любов. А корона означає вірність, — пояснюю я.

Вона пирхає, перекладає серветку на колінах.

— А я гадаю, він дивний. І наказую тобі його зняти.

— Годі тобі, Лоїсо, — втручається містер Берн. — Це дрібничка з дому. Вона нікому не шкодить.

— Може, якраз час залишити позаду ці речі, привезені з дому.

— Вона нікому не заважає, хіба ні?

Я зиркаю на нього, здивована, що він за мене заступається. Він мені підморгує, наче це така гра.

— Мені заважає, — відповідає вона. — Нащо їй одразу весь світ повідомляти, що вона католичка?

Містер Берн сміється.

— Подивися на її волосся. Неможливо не помітити, що вона ірландка, правда?

— Для дівчинки це так неподобно, — каже місіс Берн тихо.

Пізніше містер Берн говорить мені, що його дружина загалом не любить католиків, хоч і вийшла за одного з них заміж. Ситуацію покращує те, що він не ходить до церкви. «Нам обом так добре», — пояснює він.

Елбанс, штат Міннесота, 1929–1930 роки

Коли місіс Берн з’являється у швацькій кімнаті після обіду якогось вівторка наприкінці жовтня, стає зрозуміло — щось сталося. У неї змарнілий й ошелешений вигляд. Її кучерики, зазвичай акуратні, тепер розтріпалися й стирчать. Берніс підскакує, але місіс Берн махає в її бік рукою.

— Дівчата, — каже вона, приклавши руку до горла, — дівчата! Я маю дещо вам повідомити. Сьогодні обвалилася фондова біржа. Стався різкий спад. І багато життів… — Вона змовкає, щоб віддихатися.

— Мем, може, ви сядете? — питає Берніс.

Місіс Берн її ігнорує.

— Люди втратили все, — бурмоче вона, хапаючись за спинку стільця Мері. Її погляд блукає кімнатою, наче вона шукає, на чому зосередитися. — Якщо ми не зможемо себе годувати, то й, напевно, не матимемо змоги давати вам роботу, хіба ні? — Її очі наповнюються слізьми, і вона виходить з кімнати, хитаючи головою.

Ми чуємо, як відчиняються вхідні двері й місіс Берн збігає сходами вниз.

Берніс каже нам усім повернутися до роботи, але Джоан, одна з жінок за «Зінгером», різко підводиться.

— Я маю піти додому, до свого чоловіка. Я маю знати, що відбувається. Нащо й далі працювати, якщо нам не заплатять?

— Раз треба — іди, — каже Фенні.

Іде лише Джоан, але решта з нас нервують усе пообіддя. Непросто шити, коли трусяться руки.

Важко сказати, що відбувається, але в плині тижнів ми починаємо дещо розуміти. Вочевидь, містер Берн досить багато грошей інвестував у фондову біржу й усе втратив. Попит на новий одяг зменшився, люди стали схилятися самотужки ладнати своє вбрання — це один зі способів викрутитися й зекономити.

Місіс Берн стала неуважною та відстороненою. Ми перестали разом вечеряти. Вона відносить свою їжу нагору, залишаючи висушену курячу ногу чи миску з холодною грудниною в брунатному застиглому жирі, суворо наказуючи вимити посуд, коли доїм. День подяки нічим не відрізняється від інших днів. Я його ніколи не святкувала зі своєю ірландською сім’єю, тож мене це не хвилює, але дівчата тихо бурчать цілий день: не по-християнськи, не по-американськи не давати їм у цей день бути зі своїми сім’ями.

Може, від незнання ліпшого, але мені стало подобатися працювати в кімнаті для шиття. Я щодня нетерпляче очікую зустрічі з жінками: з доброю Фенні, простодушною Берніс та тихими Саллі й Джоан.