Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк
Вона постукала обережно, як зразкова школярка у двері суворого директора школи. Ніяково зупинилася на лінії порогу, ніби роздумувала: проходити їй далі чи повернутися назад. Років під тридцять, невисока, зі світло-русявим чубчиком над виразними горіхово-карими очима. Мінімум косметики, світлі джинси, бежева туніка, сумочка кольору кави з молоком, такі ж черевички на підборах…
«Хм, нічогенька марка!» — подумав Андрій.
— Марта.
— Що?! — Андрій здригнувся і скочив на ноги.
— Мене звати Марта. Вибачте, я не назвалася, коли телефонувала.
Він засміявся.
— Чого ви смієтеся? Хіба моє ім’я таке смішне?
Вона спалахнула аж до самих кінчиків вух, зашарілася так, що навіть білі сережки-перлинки порожевіли. Зробила крок назад і, здається, вже готова була вибігти з кабінету. Андрій притамував сміх.
— Мені почулося — «марка». Недаремно ж кажуть, що голодній кумі хліб на умі.
— Якій кумі?.. — вона почала нервуватися.
— Ну, є ще інший варіант: голодній курці просо на думці.
— Ви голодний?
— Чому ви так думаєте?!
— Про голод весь час говорите.
Відвідувачка вже шкодувала, що прийшла сюди. У її горіхово-карих сяйнули сльозинки. Вона різко крутнулася на підборах у формі чарочок і взялася за дверну ручку. Йому не хотілося, щоб вона пішла. Хоча він уже зрозумів: пофліртувати з цією дивачкою, чи то з пригальмованою реакцією, чи то з купою комплексів, чи просто наполоханою життям, не вдасться. Не та порода. Ні тобі мило усміхнутися, ні пустити бісики очима, ні підіграти презентабельному чоловікові у шкіряному кріслі і замшевих мештах. А він же таки… хм… презентабельний.
— Це просто так, до слова. Почали про марки. От я й… — він вдавано зітхнув і підсунувся до стола. — Гаразд, показуйте вже свою австралійку. Овва! Та це ж…
Він ледве встиг прикусити язика.
— Це ж… Рідкісний екземплярчик, справді дуже рідкісний. Риба-молот… Хм… Давно мріяв… Скільки ви за неї хочете, Мартусю?
Вона знову спалахнула, як півонія.
— Та що ви таке говорите?! Я ж від щирого серця! Прочитала і подумала: у людини таке цікаве захоплення, а в мене ця марка все одно даремно буде лежати. Я ж також колекціоную, тільки нецке — такі маленькі фігурки. Так що дуже добре вас розумію.
— Тоді дозвольте вас хоча б на каву запросити. Ні-ні, не відмовляйтеся — я запрошую вас не як джентльмен даму, а як колекціонер колекціонера. Тут неподалік, за рогом, є маленький ресторанчик, я в ньому частенько обідаю.
***
З того, як вона знітилася, переступивши поріг ресторану, розміщеного за кілька кроків від офісу, Андрій зрозумів: Марта нечасто буває у таких закладах. Що ж, такі екземплярчики ще інколи зустрічаються в еру бурхливого розвитку барів та ресторанів. Можливо, панна надто принципова, а може, все прозаїчніше — зарплатня надто скромна або ні з ким їй ходити. Поки робив замовлення, вона сиділа за столиком тихо, ніяково поглядаючи на вікно.
— Ні-ні, я не п’ю! — рішуче запротестувала, коли офіціант поставив поруч з філіжанками два келишки. І навіть не розмішавши цукор, мужньо випила гірку каву.
— А вас вигідно до ресторану водити, — усміхнувся Андрій.
— Це собачку на повідку водять. А я… Мене ніхто не водить. Я сама ходжу!
— Хм… А-а-а…
— А чому ви колекціонуєте марки тільки з рибами? — спритно випередила його.
Ну от, знов за рибу гроші. Ні, щоб поговорити з чоловіком про щось цікавіше. Сидить, як черепашеня набурмосене, забарикадувалася панцирем і готова будь-якої миті сховати під нього не тільки свої музикальні пальчики, але й голову.
— Люблю, знаєте, безмовні створіння. Всіляких там русалок, морських зірок, рибок… А якщо серйозно, то й сам не знаю чому. Може, тому, що я за гороскопом Риба.
— Справді?! А я також Риба!
О, нарешті відсунула свою черепашачу броню. Очі сяйнули, усмішка — до вух, ямочки на щоках.
— Березнева, мабуть…
— Так. А як ви здогадалися? — здивувалася якось по-дитячому.
— Бо ви схожа на весняну золоту рибку. А я от лютневий старий потворний вусатий сомище.
— І зовсім ви не старий! І дуже навіть симпатичний! Ой, вибачте…
І знову — шурх під панцир. Тільки очі наполохано визирають
— Та