Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова
Згадка про домівку відволікла Данила від реальності, і він на кілька хвилин забув про спрагу. У цей час іще один бетеер під’їхав до КПП і став неподалік. На ньому було кілька солдатів і лейтенант, який першим сплигнув на землю і відразу пішов до начальника контрольно-пропускного пункту.
— Нашого полку прибуло! — гукнув до них привітно Олег. — На Баграм, хлопці?
І, хоча ті їхали не на Баграм, Олег підійшов до них, мов до старих знайомих, і запропонував усім цигарки. Данило стояв осторонь, фізично відчуваючи самотність. Чомусь згадався виснажений десантник, а потім Дніпропетровськ і Валько Забужич. Як добре, що його оминув Афганістан. Але чи оминув?
— Про що задумався, салаго? — здалеку гукнув прапорщик. Подивився на годинник. — Скоро колона підійде. Не замерз?
Данило посміхнувся, відповів бадьоро:
— Ні, товаришу прапорщик. Жаркувато.
— То нічого, звикнеш. Мене звати Микола Іванович. Прізвище Пустовойт — це я тобі по-свійськи, як земляку. Давно з дому?
— Півроку, товаришу прапорщик. — Незважаючи на дружній тон, Данило відповідав, як менший старшому за званням.
— Пишуть? — прапорщик притулився спиною до машини. — О, спину погрію. Так що там пишуть із дому?
— Нічого не пишуть, товаришу прапорщик, — аж ніби винувато промовив Данило й опустив голову.
Обличчя прапорщика посерйознішало — він перестав посміхатися й спохмурнів:
— У тебе немає батьків чи п’ють?
— Батько є і… мачуха. — Дань підвів голову, глянув прапорщику в обличчя. — Матері я не пам’ятаю.
— А-а. Тоді ясно. Куриш? — Микола Іванович мацнув себе по нагрудній кишені.
— Не курю, товаришу прапорщик. — Данило в цю хвилину пожалкував, що не навчився палити й не мав цигарок.
— О, — прапорщик знову заусміхався, — і я не курю, але цигарки завжди ношу з собою — звичка. — І вже серйозніше: — Тут багато до чого доводиться звикати, головне для нашого брата — витримка. Тоді ніде не пропадеш.
Нарешті з’явилася колона — з десяток військових автомобілів під охороною бетеерів. Олег зманеврував, і його машина опинилася посередині колони, яка, наче велетенська потвора, поповзла між горами. Дорога була вузькою, й автомобілі ледве розминалися із зустрічною технікою, переважно афганською, що рухалась до Кабула. Данило дивувався розмальованому, наче цирковому автобусу, салон якого був переповнений вівцями, а люди начіплялися за двері й сиділи на даху.
За півгодини стало чути постріли гармат і видно спалахи гарматного вогню — у горах ішов бій. Дань поглянув на командира, але той сидів у шлемофоні й, здавалося, байдуже дивився перед собою. Проїхали з кілометр, і гарматні спалахи залишилися позаду, а відгомін бою дедалі тихішав. Іще через кілька кілометрів почалася Чарикарська долина. Гори немов розступилися, і тепер уже частіше траплялися кишлаки, з маленькими магазинчиками й ларьками, що стояли обабіч шляху.
Колона почала рухатися швидше — попереду була небезпечна ділянка дороги через зруйнований кишлак, який радянські військові охрестили Амінівкою — за прізвищем колишнього господаря цієї місцевості Аміна. Кишлак не раз обстрілювався з важкої зброї: на місці будинків лежали гори глини, по яких вився дикий виноград. На узбіччі стояв скелет обгорілого «Урала», валялося побите військове залізяччя. Данило аж підвівся, щоб побачити більше, але прапорщик крикнув:
— Сядь! Притиснись до машини!
Дань припав до гарячого металу, і, поки не проминули Амінівку, його серце злякано бухкало у грудях, а гімнастерка змокріла на спині, немов хто вилив добрий кухоль води.
Дві патрульні «вертушки» довго висіли над руїнами кишлака, аж поки їхня колона від’їхала на безпечну відстань.
За Амінівкою почалася долина з виноградниками, розпаханою землею і ще більш палючим сонцем. На п’ятдесят п’ятому кілометрі бетеер повернув праворуч, а колона поїхала далі. Коли під’їжджали до Баграма, кишлака, за яким починалася авіабаза з кількома військовими частинами, Дань побачив обгорілий гелікоптер.
Останній відрізок дороги був найважчим — колеса вгрузали в пилюгу по саму вісь, а в Данила і прапорщика на обличчя ніби хто поналіплював маски з вузькими розрізами для очей. Позаду лишався такий хвіст куряви, який не пробивали навіть промені сонця. І коли бетеер призупинявся перед глибокими вибоїнами, та курява накривала всіх гарячою пеленою.
Далі їхали вздовж злітної смуги, неподалік від якої росли виноградники. Справа злітали й сідали літаки з радянськими й афганськими розпізнавальними знаками, але всі вони були з Радянського Союзу. Деякий час бетеер рухався вздовж бомбоскладів, навколо яких стояло багато охорони. Даню було видно, як афганські солдати витягували звідти візки з бомбами й тягнули до літаків. За бомбосховищем, поблизу аеродрому — розташування радянських військових частин — ряди палаток, казарм («фінських» будиночків-модулів), парки військових автомобілів і бетеерів. Данило вражено дивився на цю численну військову силу, на кишлак зовсім поруч, із маленькими глиняними мазанками, і нічого для себе не міг зрозуміти.
Зупинилися перед КПП мотострілецького полку, солдат відчинив ворота, і бетеер під’їхав до штабу. Прапорщик скочив із машини й пішов доповісти, що привіз поповнення. Данило теж сплигнув на землю і став чекати. Через деякий час його викликали до замполіта. То був темно-русий, з уважними очима капітан, який лише кивнув головою на привітання солдата й звернувся до нього російською мовою:
— Садись, — глянув у папери, — Туманич Даниил Григорьевич?
— Так точно, товаришу капітан. — Дань швидко підхопився з місця.
— Сиди, сиди, — капітан несподівано заговорив українською.
Дань сів і з болем подумав: «Скільки ж українців зігнали на цю війну?»
— Рідкісне у тебе ім’я. — Капітан якийсь час уважно дивився на Данила, потім запитав: — З циган, значить?
— Осілих, — уточнив Данило, якому в цю мить страшенно хотілося, щоб цей капітан побачив у ньому звичайну людину й солдата, а не бродячого цигана, що випадково потрапив до війська. — Мій дід був українцем, колгоспником, — додав гарячково і зніяковів — стало соромно, мовби виправдовувався за своє походження.
Замполіт ніби не помітив його збентеження і розпитував далі:
— А батько у тебе хто?
— Батько? — чомусь перепитав Данило. — Батько — парторг колгоспу, комуніст.
Щось у голосі Даня прозвучало не так, бо капітан знову уважно подивився на нього, потім — у документи. Нарешті поклав долоню на папери:
— Добре. Батько парторг, комуніст… Думаю, ти політику партії розумієш і підтримуєш?
— Так точно, — по-військовому швидко відповів Данило.
— Значить, і розумієш,
