Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Вперше я побачила її на похоронах Міші, — сказала Юлія Юріївна, коли вони відкрили потаємну хвіртку, заховану за рясним водоспадом хмелю з протилежного краю саду і рушили стежкою поміж дач у напрямку озера. Зефір без жодного ентузіязму трюхикав позаду, тож людям доводилось раз по раз зупинятись і чекати на нього. — Хто це така? — запитала я у свого чоловіка. — Хто це така? — запитала я в Ірини Семенівни. — Хто це така? — запитала я у Валі, Павла, Світлани. Ніхто з наших знайомих нічого не знав. Незнайомка весь час була поруч із Тонею, тримала її за руку, обіймала, простягала їй хустинки, витирала сльози, тримала напоготові інгалятор, шепотіла на вухо, гладила по спині. Мені нічого не було відомо про жодних племінниць чи далеких родичок — Тоня з Мішею були зовсім самотні. Ми були їхніми найближчими людьми, найкращими друзями. Я намагалася триматися поруч із Тонею і труною, але розпитати ні про що не мала змоги.
Вони проминули останні сади і вийшли на стежку, яка вела серед високих польових трав, повз жовті острови звіробою і сині зірочки цикорію, розкидані серед сріблясто-фіолетового полиску щучки дернистої. Зефір принюхувався до вузьких шпарин, де чаїлися польові гризуни. Серед очерету походжала чапля. Від озера віяло запахом ряски. Кумкали жаби. На мілині копошилися личинки комарів. Плесо сліпило.
А потім, — сказала Юлія Юріївна, — Тоня привезла цю жінку сюди, додому. І прийшла мене з нею познайомити. «Це Романа, — сказала вона мені, не зводячи закоханих очей із шарлатанки, — (а я одразу її розкусила, відразу!). — Вона нам із Михайлом, немов донька. Вона працює в Архіві, куди Міша ходив читати листи Петрова». Я, до речі, так і знала, що той Петров доведе його до могили. Він зациклився ненормально! Я йому казала: Міша, покинь той старий непотріб, ти не зможеш нічого збагнути. Там, де ти шукаєш, відповідей немає. Але він не слухав. Це була манія, справжня манія. Коли ми вечорами сиділи учотирьох — я, Тоня, Міша і мій чоловік — і розмовляли про те й про се, він був вічним предметом насмішок. Бо ніколи не був здатен підтримувати розмову! Пам’ятаю, я кажу: ви тільки подивіться, що вони зробили з кліматом. Сьогодні вдень температура плюс тридцять чотири, а завтра — вже дев’ятнадцять! Як це витримувати гіпертонікам! А Міша: я знову перечитав «Дівчинку з ведмедиком», і цей вставний сюжет про вбивство чоловіком дружини з міркувань милосердя, натхненний реальною історією письменника Головка, наштовхнув мене на цікаву гіпотезу, і тепер я міркую, чи не розвинути ще цю лінію у своєму тексті, чи там уже й так достатньо різних ліній… І так без кінця. Він, здається, писав роман про Петрова. Я не дуже цікавилася. Він мене бісив своїм літературознавством! Як тільки Тоня з ним витримувала!
Ну, а ця жінка? Що вона? — запитав Богдан, пожовуючи кінчик травинки і розсіяно приглядаючись до перистої хмарки на обрії, яка розчинялась у блакиті.
Ця жінка, Романа, вочевидь, охоче з ним розмовляла на його улюблені теми, і цим його спокусила. Тоня казала, Михайло був нею цілковито захоплений! Казала, Романа дуже допомагала йому — їм обом — перед смертю. Казала, що коли він приходив до тями і бачив її біля свого ліжка, ставав таким щасливим! Ви таке чули? Коли Тоня привела її до мене знайомитися, цю мовчазну й усміхнену аферистку, цього вовчка, цю вершинну гниль, я побачила її наскрізь! — обурено вигукнула Юлія Юріївна.
Вона присіла на колоду в тіні розлогої верби. Зефір, висолопивши язика, завалився набік біля її ніг і негайно провалився у міцний сон. Його повіки ворушилися, він скавулів і смикав лапами.
Юлія Юріївна раптом зробилась небалакучою. Навколо її міцно стиснутих губ розходилися чорні промінці глибоких зморщок.
Що сталось із Антоніною? — запитав Богдан. — Куди вона поділася?
Тоня сама собі винна, — відповіла стара. — Вона сама себе довела. Підписала собі смертний вирок. Коли я викликала її на розмову, щоби вказати на всі факти, звернути її увагу на докази — на грибки і гниль, на вовчків і колорадських жуків, на засуху і на мор риби в озері, — вона відмовилася мене розуміти. Тоді я сказала їй прямим текстом: ця жінка — шарлатанка і пройдисвітка, вона діє на тебе циганським гіпнозом, вона хоче відібрати в тебе будинок, вона довела до смерти твого чоловіка і збирається зробити те саме з тобою.
І що Антоніна? — запитав Богдан, водночас наполегливо переконуючи себе подумки, що навпроти, на рівні їхніх голів, у повітрі зависла блакитно-смарагдова бабка, а не ворожий дрон. Однак долоні в нього свербіли, і якби Богдан мав зброю, то неодмінно розстріляв би падлюку.
Юлія Юріївна відвернула голову. Її очі звузились від злости.
Вона розсміялася мені в обличчя, — ледь чутно процідила стара. — Розреготалась, як божевільна. І сказала, що це я з’їхала з глузду. А тоді почала, немов молитву, розказувати, яке щастя — ця її Романа: як вона про неї дбає, яка вона ніжна й уважна, як цікаво з нею розмовляти, як смачно вона куховарить, як старанно прибирає, як добре розуміється на ліках, як охоче згадує з нею Михайла. І ще говорила мені, ніби заведена: якби я тільки знала, через що довелось пройти цій дитині, яким було її життя, що з нею трапилось! Повторювала: що вони з нею зробили, ой, що вони з нею зробили! Розповідала про якісь сліди на тілі, про шрами від катастрофи — чи навіть катастроф. Натякала на жахіття, яких не може витримати людська психіка. Я вам кажу, — зі знанням справи підсумувала Юлія Юріївна. — Ця дурисвітка добряче промила їй мозок.
А потім? — запитав Богдан.
А потім у Тоні стався напад астми. «Ось бачиш, ось бачиш», — сказала їй я. Але вона мене не чула, а я не могла знайти при ній інгалятора, і кричала на всі дачі, верещала не своїм голосом, а вона лежала на землі, серед моїх помідорів, вона потовкла мені всю петрушку, поламала стріли часнику, вся синя, фіолетова, як Чорний принц, як баклажан, як часниковий цвіт, і хрипіла, хрипіла.
Вона померла? — запитав Богдан.
Ні, вона жива, — ображено сказала Юлія Юріївна. — Прибігла Романа з інгалятором, і Тоні відразу стало легше. Але Романа все одно викликала швидку, і Тоню забрали. Сюди вона більше не повернулась.
Де ж вона? — запитав Богдан. — Ви з
