Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
Я заплющив очі. Відтоді, як я лишився в купе сам, спокуса піддатись паніці стала більшою. Але я знав, що кожен сантиметр поступки тепер виросте до метра, коли я дійсно потраплю в небезпеку. Я говорив собі, що ніхто мене не шукає; що тутешній режим цікавиться мною не більше, як жменею піску в пустелі; і що ніхто нічого підозрілого в мені не побачить. Так воно й було. Я мало чим відрізнявся від людей навколо себе. Білявий арієць походить з німецької легенди, а не з життя. Погляньте на Гітлера, Геббельса, Гесса та й на всіх інших з їхнього уряду — вони самі, власне, мусили б постійно спростовувати перед собою свою ілюзію.
У Мюнхені я вперше вийшов з-під захисту вокзалів і примусив себе з годину прогулятись по місту. А що міста я не знав, то був певний, що мене там ніхто не впізнає. У францисканській пивниці я пообідав. Людей там було повно. Я сидів сам за окремим столом і прислухався до розмов. Через кілька хвилин до мене підсів опасистий, пропотілий чоловік. Замовивши пиво і яловичину, він став читати газету. Досі я не додумався почитати німецької газети і тут купив собі зразу дві. Минули роки з того часу, коли я читав німецькою мовою, і я все ще не міг звикнути до того, що всі навколо балакають по-німецьки.
Передовиці в обох газетах були жахливі. Брехливі, кровожерні і зарозумілі. Якщо їм повірити, то світ навколо Німеччини був дегенеративний, підступний, дурний і годився тільки на те, щоб віддатись під зверхність Німеччини. А втім, обидві газети не були якимись місцевими листками. Раніше вони користувалися доброю славою, А тепер не тільки їхній зміст — навіть стиль був неймовірний.
Я придивився до свого сусіди, що читав газету. Він їв, запивав пивом і читав з насолодою. Я огледівся довкола. Ні в кого з читачів газет я не помітив на обличчі виразу огиди; вони звикли до своєї щоденної духовної поживи, як до пива.
Читаючи далі, я, нарешті, серед коротких повідомлень знайшов одне про Оснабрюк. На Лоттерштрасе згорів будинок. Я уявив собі ту вулицю. Пройдеш через вал до старовинних воріт, а звідти до Лоттерштрасе, що веде на околицю міста. Я згорнув газету. І раптом відчув себе самотнішим, ніж будь-коли досі за межами Німеччини.
Поволі я звикав до того, що мене весь час охоплювали то нервове збудження, то, фаталістична апатія. Але поступово звик і почував себе безпечніше. Небезпека мала зрости в міру наближення до Оснабрю-ка, і я це знав. Там були люди, які знали мене раніше.
Щоб не привернути до себе уваги в готелі, я купив собі дешевенький чемодан, дещо з білизни й ті речі, які можуть здатися в недалекій дорозі. Потім поїхав далі. Я ще не знав, як мені добратись до дружини, й щогодини змінював плани. Лишалось одне: покластись на випадок; я ж навіть не знав, чи не поступилась вона перед своєю родиною, яка міцно трималася за існуючий режим, і чи не вийшла заміж за когось іншого. Прочитавши ті газети, я не був певен, чи люди з часом не повірили в написане там, — особливо коли не мали можливості порівнювати. На закордонні газети в Німечічині було введено сувору цензуру. ‘
В Мюнстері я зайшов до посереднього готелю. Не міг же я всі ночі не спати і потім відсипатись удень в якомусь закутку; довелось ризикнути тим, що в Німеччині готель заявить про мене в поліцію.
— Ви знаєте Мюнстер? — звернувся до мене Шварц.
— Поверхово, — відповів я. — Це не те старе місто з численними церквами, в якому було укладено Вестфальський мир?
Швзрц кивнув.
— У Мюнстері і в Оснабрюку, 1648 року. Після тридцяти років війни. Як знати, скільки триватиме нинішня!
— Якщо і далі так піде, то недовго, — промовив я. — Німцям потрібно було всього чотири тижні, щоб завоювати Францію.
Тут підійшов офіціант і заявив, що ресторан закривається. Всі відвідувачі, окрім нас, уже розійшлися.
— А тут поблизу нема якогось закладу, ще відкритого о цій порі? — спитав Шварц.
Офіціант пояснив, що Лісабон не з тих міст, де і вночі вирує життя. 1 а коли Шварц дав йому на чан, тон пригадав один такий заклад, таємний, — сказав він, — російський нічний клуб.
— Дуже елегантний, — підкреслив офіціант.
— А нас туди впустять? — поцікавився я.
— Звичайно, шановний пане. Я хотів сказати, що там бувають дуже елегантні дами. Всіх національностей. Німкені теж.
— До котрої годири той клуб відкритий?
— Поки бувають клієнти. До самого ранку. Тепер там завжди багато відвідувачів. І німців теж багато, шановний пане.
— Яких німців?
— Просто німців.
— Грошовитих?
— Звичайно, з грішми. — Кельнер посміхнувся. — Ресторан той не з дешевих. Але там є чим розважитись. Ви не могли б там сказати, що вас направив Мануель із цього бару? Тоді вас більше ні про що не спитають.
— А хіба там треба давати про себе якісь відомості?
— Ніяких. Портьє запише вас на якесь вигадане прізвище як члена клубу. Лише формально.
— Гаразд.
Шварц заплатив по рахунку. Ми пішли вниз вулицею з численними сходинками. Безбарвні будинки спали, притулившись один до одного. З вікон чути було, як зітхають, хроплять і дишуть люди, у яких немає жодних турбот із паспортами. Наші кроки лунали гучніше, ніж удень.
— Світло, — мовив Шварц. — Воно і вас так приголомшує?
— Так. Ми ще не одвикли від затемненої Європи. І тому здається, наче його забули вимкнути і за якусь мить почнеться повітряний наліт.
Шварц зупинився.
— Ми одержали світло в подарунок, бо в нас є щось від Бога, — несподівано патетично мовив він. — А тепер змушені ховати його, бо ми вбиваємо в собі ту частку Бога.
— Наскільки я обізнаний з міфом, нам вогонь не подарували, а Прометей украв його, — зауважив я. — За те боги заповіли йому цироз печінки. Це, як мені здається, навіть більше пасує до нашого характеру.
Шварц поглянув на мене.
— Я давно вже відмовився від іронії. І від страху перед високим стилем теж. Коли людина іронізує і боїться, вона прагне применшити, принизити речі.
— Може й так. Але хіба годиться, ставши віч-на-віч з неможливим, говорити: це неможливо? Хіба не краще його применшити і таким чином заронити в душі хоч
