Подорож собаки - Брюс Кемерон

– Насправді я нічого не знаю про тренування собак, але готова навчатися, – сказала Сі Джей.

Енді розсміялася.

– Що ж, добре, але твоїм справжнім завданням буде звільняти мені час, щоб я їх тренувала. Собак треба напувати, годувати й чистити їхні будки, а ще їх треба вигулювати надворі.

Сі Джей зупинилася на місці.

– Так, постривайте, що це за місце?

– Технічно ми притулок для собак, і це наша головна функція, але мій грант дозволяє використовувати цей заклад для досліджень у галузі виявлення раку. Собаки мають нюх, у сотні тисяч разів сильніший за наш, і певні дослідження показують, що вони здатні за подихом людини виявити рак іще до того, як його діагностують у будь-який інший спосіб. Оскільки виявлення на ранніх стадіях – найшвидший спосіб зцілення, це може мати неабияке значення. Тож я беру методики з досліджень і намагаюся застосувати їх на практиці.

– Ви тренуєте собак винюхувати рак.

– Саме так. Я, звісно, не єдина, хто цим займається, але більшість тренерів працюють із собаками, визначаючи зразки в лабораторії. Дають собакам нюхати пробірки. Я подумала: а якщо це робити «в полі», як-от на ярмарку здоров’я чи в громадському центрі?

– Отже, ви тренуєте собак ходити від людини до людини й перевіряєте, чи визначать вони рак.

– Правильно! Але мій помічник на півставки знайшов собі роботу на повний день, а та, що на повну ставку, зараз у декреті. Звісно, у мене були кілька волонтерів, але тих здебільшого цікавить гуляти із собаками, а не прибирати будки. І тут з’являєшся ти.

– Ви ніби натякаєте, що моїм обов’язком буде прибирати собачі какульки, – сказала Сі Джей.

Енді розсміялася.

– Я намагаюся не натякати, але так воно і є. Моя тітка – судовий пристав, завдяки цьому мене й затвердили для проведення громадських робіт. Спочатку я подала детальний опис посади, і ніхто мене не обирав – що й не дивно. Тоді я змінила його на просто «роботу із собаками». Гадаю, однак, що ти мусиш виконувати громадські роботи, і це певного роду покарання за скоєне, так? Зрештою, це й не має бути розвагою. То що ти накоїла?

Сі Джей вичекала кілька секунд, коли не чути було нічого, крім собачого ґвалту.

– Дозволила хлопцеві підбити мене на дурість.

– Тобто за це теж можуть заарештувати? Отакої, то в мене величезні проблеми, – сказала Енді. Вони удвох розсміялися, і я помахала хвостом. – Гаразд, готова починати?

Дивний видався день. Сі Джей садовила мене до відкритого загону із собакою, з яким можна було погратися, а сама зникала на кілька хвилин. Потім виходила й вела нас з іншим собакою гуляти навколо кварталу на повідцях. Її черевики та штани все більше намокали протягом дня й геть пропахли собачою сечею. Було так весело!

Наприкінці дня Сі Джей потирала спину й зітхала. Ми стояли й дивилися, як Енді грається з великим коричневим псом. Там було кілька металевих відер, і Енді підводила собаку до кожного, а той нюхав вміст. Біля одного з них Енді сказала:

– Чуєш? А тепер лежати!

І собака лягав, а Енді давала йому смачненького. Побачивши, що ми дивимось, Енді підійшла до нас, і собака поряд із нею.

Я підступила до пса, і ми обнюхали зади одне одного.

– Це Люк. Люку, тобі подобається Моллі?

Ми обоє підняли голови, почувши свої імена. Видно було, що Люк – собака серйозний. Він зосереджувався на грі, у яку грав з Енді. Не те що Роккі – того цікавили лише забавки й любов до Трента.

– Усього шість годин із перервою на обід, так? – сказала Енді.

– Так. Шість благословенних годин. Ще 194 попереду.

Енді розсміялася.

– Наприкінці тижня я підпишу форму. Дякую, ти чудово попрацювала.

– Може, у мене блискуче майбутнє у сфері собачого прибирання, – мовила Сі Джей.

Ми поїхали на машині, і я була на передньому сидінні! Коли в’їхали на під’їзну доріжку до будинку Емілі, там стояла Ґлорія й розмовляла з матір’ю Емілі. Сі Джей заціпеніла, побачивши матір. Ґлорія змахом піднесла руку до горла.

– О, чудово, – буркнула Сі Джей. – Просто чудово.

Розділ 13

– Залишу вас удвох поговорити, – сказала мати Емілі, коли ми наблизилися, а сама пішла в дім.

Я лишилася біля Сі Джей, а та взагалі не ворушилася, просто стояла на місці. Мене обдало потужним арсеналом запахів Ґлорії, що забивали всі інші.

– Ну, – промовила та, – нічого не хочеш мені сказати?

Вона, як завжди, була нещаслива.

– Бачу, у тебе новий «кадиллак», – промовила Сі Джей. – Гарна тачка.

– Не це. Я до смерті хвилювалася за тебе. Ти жодного разу не зателефонувала, щоб повідомити, де перебуваєш. Я ледве засинала.

– Чого ти хочеш, Ґлоріє?

Щось ворухнулось у великому передньому вікні. Це був Дел, який розсунув штори й визирнув надвір. Доки я спостерігала, з’явилася рука його матері, схопила й відтягла хлопчика.

– Маю сказати тобі лише одне – і все, ніяких обговорень, – промовила Ґлорія.

– Звучить як чесна дискусія, – зауважила Сі Джей.

– Консультація з адвокатом, що займається сімейним правом, коштувала мені великих грошей. Вона каже, що я можу подати клопотання до суду й змусити тебе повернутися додому. Також вона каже, що я не повинна у власному домі бути заручницею собаки. Тож про це я позиватимуся теж. Ти не маєш вибору, а суддя може навіть призначити тобі домашній арешт. Ось і все. Звернення до суду коштуватиме сили грошей, і ти програєш. От я й прийшла сказати тобі про це. Безглуздо марнувати гроші на суд, коли ми могли б здійснити чудову подорож чи ще якось витратити ті кошти.

Схоже, найближчим часом не мало відбутися нічого цікавого, тож я позіхнула й вляглася.

– Ну? – сказала Ґлорія.

– Я гадала, мені не дозволено говорити.

– Можеш говорити про те, що я тобі зараз озвучила. Я просто не збираюся стояти тут і сперечатися з тобою. Ти неповнолітня, і закон на моєму боці.

– Гаразд, – відповіла Сі Джей.

Ґлорія хмикнула:

– Що «гаразд»?

– Гаразд, зробимо так, як ти сказала.

– Добре. Так уже краще. Ти поводилася вкрай нешанобливо, і я гадки не маю, що думають оці люди, з якими ти тут жила. Я твоя мати й маю конституційні права.

– Ні, я мала на увазі: зробимо, як ти кажеш, – підемо до суду. Ти вимагатимеш контролю наді мною, а я – щоб тебе позбавили батьківських прав.

– А, зрозуміло. Тепер я жахлива мати. Ти потрапила до в’язниці, тебе усунули від школи, ти брешеш і не слухаєшся, а я тобі життя присвятила – і все одно погана тут я.

Обидві сердилися, але Ґлорія ще й кричала. Я сіла й стривожено опустила лапу на ногу Сі Джей, бо хотіла піти. Вона, не дивлячись, погладила мене.

– Сподіваюся, колись у тебе буде така ж нестерпна дитина, як ти сама, – кинула Ґлорія.

– Трент каже, ти зовсім не годувала Моллі.

– Ти змінюєш тему.

– Твоя правда, ми говорили про те, яка я погана дитина. То що скажеш? Мені телефонувати адвокатові? Чи ти визнаєш, що Моллі – моя собака, і я залишу її? Тобто я можу й далі жити тут. – Сі Джей жестом показала на будинок, і коли вона це зробила, чиясь тінь відсахнулася від переднього