Подорож собаки - Брюс Кемерон

За вечерею я зазвичай сиділа під столом. Апетитні шматочки невпинним дощем падали там, де сидів Дел, і я мовчки ковтала їх і чекала ще. Іноді рука Сі Джей опускалась і торкалася моєї голови тоді я розкошувала в їжі та любові. У Дела й Емілі були мати й батько, але ті ніколи не впускали їжу.

Коли продзвенів дзвінок, Дел підстрибнув і побіг відчиняти, а я лишилась із Сі Джей. За хвилину Дел вистрибом повернувся.

– Прийшов якийсь хлопець, питає Сі Джей, – сказав він.

Парадні двері лишилися відчиненими, і я нюхом чула: це був Шейн. Я не зраділа. Моя дівчинка відгороджувалася від мене, коли поряд був Шейн. Я не розуміла, чому не можу бути з нею, як тоді, коли приходив Трент.

Коли Сі Джей устала з-за столу, я за звичкою почимчикувала за нею, але вона, звичайно ж, зачинила двері в мене перед носом, тож я повернулася на свій пост біля ніг Дела. Той винагородив мене крихітним шматочком курятини.

– Емілі. Як надовго вона збирається лишитися? – спитала мати Емілі.

– Не знаю. Господи, мамо, її виставили з власного дому.

– Я не хочу сказати, що Ґлорія Магоні – добра мати, – промовила жінка.

– Магоні? Це та, що заявилася на Гелловін, вдягнута стриптизеркою? – спитав батько.

– Стриптизеркою? – радісно цвірінькнув Дел.

– Танцівницею з Лас-Вегаса, – суворо виправила мати Емілі. – Не знала, що їй так ефектно вдалося привернути твою увагу.

Батько видав незручний гортанний звук.

– Вона завжди змушує нас червоніти, – встрягла Емілі. – Якось привела додому залицяльника, і вони удвох сіли дивитися те, що ми переглядали по телику, а тоді просто перед нами…

– Годі! – голосно сказала мати.

Настала тиша. Я лизнула Делові штанці, аби він знав, що я й досі тут.

– Я намагаюся сказати, – продовжила жінка тихішим тоном, – що знаю про непросту родинну ситуацію в Сі Джей, але…

– Вона не може жити тут, – закінчив батько.

– Вона й не житиме. Це тимчасово! Господи, тату!

– Мені вона подобається, – сказав Дел.

– Ідеться не про вподобання, синку, а про те, що правильно, – відповів батько.

– Мені вона теж подобається, – сказала мати. – Але ця дівчина робить серйозні помилки. Її усунули від навчання, вона була у в’язниці…

– Для неповнолітніх. І то не її провина, – перервала Емілі. – Це нестерпно.

– Так, а хлопець, відповідальний за це, стоїть у нас на ґанку, – відповіла мати.

– Що? – промовив батько.

Я перевела погляд на його ноги, які трохи шарпнулися під столом.

– Крім того… Я чула її у ванній учора ввечері. Вона блювала, – продовжила мати.

– То й що? – відповіла Емілі.

– Той хлопець сюди не зайде, – заявив батько.

Дел жбурнув мені шматочок броколі, якого я не хотіла, та з’їла, аби лише потік їжі не припинявся.

– Вона блювала навмисно, – сказала мати.

– Ой, мамо, – скривилась Емілі.

– Як це робиться? – зацікавився Дел.

– Суне палець у горло. Навіть не намагайся таке робити, – попередила мати.

– Не бачу в цьому великої проблеми, – сказала Емілі.

Парадні двері грюкнули.

– Деле, ні слова про те, що ми щойно говорили, – попередив батько.

Сі Джей вийшла з-за стіни засмученою.

– Перепрошую, – вибачилася вона.

Я вистрибнула з-під столу й побігла до неї. Вона витерла сльози з обличчя й тихо сказала:

– Мені треба відійти.

Я пішла за нею до кімнати, яку вона ділила з Емілі. Дівчина впала на ліжко, і я застрибнула до неї. Вона обійняла мене, і я відчула, як її сум потроху відходить. Це був один із моїх найважливіших обов’язків – допомагати Сі Джей бути не такою сумною.

Хотіла б я тільки робити це краще. Часом темні почуття вкорінювалися в Сі Джей так глибоко, що здавалося, наче вони там навіки.

Згодом Емілі й Сі Джей сиділи на підлозі, їли піцу та морозиво й згодовували дрібні шматочки мені.

– Шейн каже, якщо я не буду з ним, то ні з ким не буду, – казала Сі Джей. – Наче ми герої якогось дитячого ТВ-шоу абощо.

Я бачила, як очі Емілі розширилися. (Здебільшого я стежила за Емілі, бо вона не їла свої скоринки, а Сі Джей їла.)

– Але ж ви розійшлися!

– Знаю, я казала йому. А він заявив, що кохає мене по-особливому, як ніхто не вміє, і що завжди чекатиме, скільки б часу це не забрало. Отакий він розумний. Довелося пояснювати, що «завжди» означає «завжди», тож не треба гадати, як довго це буде.

– Як узагалі він тебе знайшов?

– Обдзвонив мало не всіх, питаючи, де я, – сказала Сі Джей. – Отакої! Книги не може розгорнути, а вистежити мене телефоном може. Певно, колись сидітиме в кол-центрі й продаватиме страховки по телефону. А, зачекай, це ж буде важка праця. Забудь.

Я з жалем помітила, як вона взяла останній шматок піци.

– Хочеш?

– Ой, ні, я була сита ще три шматки тому.

– А я майже не їла за вечерею.

– Я тебе не засуджую. – Емілі жбурнула мені шматочок скоринки, і я впіймала його на льоту і єдиним махом проковтнула, готова повторити цей трюк.

– Хочеш морозива? – спитала Сі Джей.

Я чула запитання в її голосі, коли вона взяла пакет, і подумала, чи не збирається вона дати й мені. Від цієї думки рот наповнився слиною, і я облизнулася.

– Ні, забери це з моїх очей.

– Я, мабуть, фунтів десять наберу, – сказала Сі Джей.

– Що? Мені б твої ноги – мої стегна такі жирнющі.

– Ні, ти чудово виглядаєш. Це в мене великий зад.

– Я від Нового року на жорсткій дієті.

– Я теж.

– Ой, припини, ти вже зараз маєш класний вигляд, – сказала Емілі.

Я не зводила з неї очей, заклинаючи її взяти ще шматочок скоринки й жбурнути його.

– Завтра йду виконувати громадські роботи, – мовила Сі Джей. – Тренування службових собак.

– Звучить як розвага.

– Ти згідна? Список був щось на кшталт «збирати сміття вздовж траси», або «збирати сміття в парку», або «збирати сміття в бібліотеці», а потім, у кінці списку, – робота в розпліднику службових собак. Я поміркувала, що з цього буде доречнішим у моєму резюме? Тобто хтозна, може, я захочу зробити кар’єру на переробці відходів, і весь цей сміттєвий досвід допоможе в цьому.

Емілі розсміялася.

– Боже, повірити не можу, що все це з’їла, – сказала Сі Джей, зі стогоном відкидаючись назад.

Наступного ранку Сі Джей прокинулася раніше за всіх, прийняла душ і повезла мене кататися (на передньому сидінні!). Ми під’їхали до великої будівлі, і я носом відчула собак, тільки-но ступила на парковку. Кілька собак гавкали.

Нас привітала жінка, представившись Енді. Тоді опустилася навколішки й потяглася до мене, застеливши мені морду довгим чорним волоссям.

– Хто це в нас? – спитала вона.

Вона була старша за Сі Джей, але молодша за Ґлорію, і від неї пахло собаками.

– Це Моллі. Я Сі Джей, – відповіла моя дівчинка.

– Моллі! Я мала колись одну Моллі. Хороша була собака.

Приязнь, що линула від Енді, п’янила. Я лизнула її, а вона у відповідь поцілувала мене. Більшість людей не люблять цілувати собак.

– Моллі, Моллі, Моллі, – туркотіла вона. – Ти така гарна, о, так. Яка чудова собака.

Енді мені сподобалася.

– Хто вона: гібрид спанієля й пуделя? – спитала Енді, продовжуючи цілувати й пестити мене.

– Можливо. Мати – пуделиха, а от батька ніхто не знає. Ти спудель, Моллі?

Я помахала хвостом, почувши своє ім’я. Енді нарешті встала, але продовжувала тримати руку внизу, у межах досяжності, і я облизувала її.

– Сам Бог послав вас сюди, мені справді потрібна допомога, – сказала Енді, коли ми увійшли в будівлю.

То було просторе відкрите