Згори вниз. Книга страхів - Таня Малярчук

- А баби що на це казали?

- Та казали, шо виділи в бібльотиці Варку Митрії сліпу. Але я в того не вірую.

Охримко чим більше випивав, то ставав щораз печальнішим. Щоки набрякали і червоніли, з очей текли сльози, а він їх витирав рукавом.

- А Ярема гей-гей який став пишний. Вже має в Ільцях склеп, торгує там всім, гроші видко добре заробляє, бо вже не возить в Дземброню людям продукти. Кажуть таке, що ніби хоче купити собі машину, як коня продасть.

- Без Яреми нам стало важко. Треба ходити аж в Ільці за продуктами або в Красник. Цілий день на то йде.

- Ади, а вам що, таже молоді, здорові, взялися за руки та й пішли. Молодим то всьо легко приходить.

- А як вуйна Ціня? - питаю я.

- Вже тагі легше, попустило. Таже мала запалення. Горячка висока була. Я сидів коло неї вдень і вночі, а вона мені шепче, аби я траву в теплиці полив. Огій з тими бабами і їхними травами! Які тоті баби дурні! Що я, не буду їсти борщ без того смердючого сіна?

- Вуйна Ціня дуже смачно готує.

- Та що смачно то смачно, - Охримкові тече з очей, і він витирається рукавом.

- Ади, - каже він, - вбила собі в голову, що небавом має бути в селі смерч. А я їй кажу, що в Дземброні зроду віку сего не було. Було всьо, було ще й страшніше, але смерчу - ніколи. А вона далі за своє: смерч прийде по мене, а як прийде, то ти мене відпусти. Дурна баба. Ци я її тримаю?

З

Коли Охримко вперше застав мене не саму, то зовсім не здивувався. Підійшов до Івана і потис йому руку.

- Як файно! - сказав він. - Вже дівка не сама, та й мені легше буде. Не буду сі бояти, що з нев щось сі стало.

- Таки вернувсі, - прошепотів Охримко мені на вухо.

- Хто вернувся?

- Таже брат твій к тобі вернувсі.

- Який брат?

- Ну таже той, що минулої осени випитував за тебе, ци ти тут жиєш. Ти казала, що то певно брат випитував. Я тепер вижу - добивсі свого, знайшов тебе сам.

- То це Іван за мене випитував тоді в селі?

- Та він, як не він? Я на лиця маю добру паміть. Ще мені не відмовляє. Цей легінь ходив поміж люди і питав, ци ти тут жиєш. А ми думали, що ти поїхала, та й сказали так, що поїхала. Ну та ти то знаєш. Він. Точно він, тюлько що без бороди тогди був. На тебе ніц не подібний. Я би збоку ніколи не впізнав, що ви собі рідні.

4

Сьогодні велика злива. Гір не видно. Ми сиділи на морозі Франевої хати, під дашком, і придумували, що будемо робити, коли злива перейде.

Я бачила, що йому нудно. Я не боюся нудьги, але боюся, коли він нудьгує. Мені страшно, що йому може дуже занудитись, так, що вже не можливо буде щось змінити.

- Мене нудить, - сказала я.

- Не треба було їсти ту зупу. Мені здається, вона вже мала кислий запах.

- Напевно, не треба було.

Я бачу, що він заплутався. Не знає, як пояснити те, що з ним сталося три роки тому. Чому він тут, біля мене, застряг і ніяк не наважується поїхати. Там, десь у великих містах, вирує життя смертних, а тут скрізь повисло у повітрі глухе безсмертя. Мені добре так, мені тут легко дихати, але йому, очевидно, - ні.

- Може, купимо телевізор? - пропоную я.

- Як ми його купимо, якщо в хаті немає електрики?

Я хочу крикнути: я тебе не тримаю! - але мовчу.

- Слухай, давай змайструємо дельтаплан? - несподівано пропонує він.

- Що це таке?

- Літальний апарат.

- Ти хочеш літати?

- Тут літати було би дуже приємно.

- А що для дельтаплана треба?

- Парусину і трохи дощок на ребра. Можна зробити для двох. Розженемося з якогось горбика і політаємо. Правда, є ризик переломів, але заради такої авантюри не страшно.

- А де ми візьмемо парусину?

- Десь знайдемо. Ну як, ти не проти?

- Не проти. Але я вмію літати і без дельтапланів.

5

- Слухай, я не хотів тобі говорити, але ти ходиш вночі.

- Куди ходжу?

- Не знаю, куди. Надвір. Сьогодні вночі ти знову ходила. Я вийшов за тобою.

- І що я робила? Може, хотіла в туалет?

- Я теж так думав, але ні. Ти просто стояла на горбику.

- Нащо?

- Я не знаю, нащо, але так стояла, ніби чекала на когось.

- Я такого не пам'ятаю.

- Але я бачив, ти мала розплющені очі. Таке буває, що людина ходить вночі із заплющеними очима, але ти мала очі відкриті.

- І довго я стояла на горбику?

- Недовго. Може, хвилин п’ять. Ти простягнула була праву руку долонею догори, ніби хочеш когось з неї нагодувати.

- А що, був ще хтось біля мене?

- Біля тебе була якась чорна тінь, невисока, тобі до пояса. Схожа на собаку. Або на вовка.

- Це якісь дурниці! Чого би я годувала вночі собак?

- Тепер я думаю, що то таки був не собака, а вовк. Так, то був вовк.

- Ти хочеш сказати, що я вночі годую з долоні вовків?

- Так виходить. Я спочатку дуже злякався, хотів бігти тебе рятувати, але ти вже обернулась і спокійна йшла до хати.

- Це неправда. Тобі приснилось.

- Таке не могло приснитись.

- Могло. Раніше мені тут часто снилось щось подібне. Навіть дивовижніше. Мені снилось, що я проспала цілу зиму, як ведмідь у барлозі. Хіба таке може бути насправді?

- Не може.

6

Вже третій раз мені сниться моє з ним весілля.

Мене дуже дивують такі сни, бо насправді я жодного разу не подумала про весілля в реальності. Я ніколи не мала сентиментів до білих весільних суконь, а уві сні весільна сукня незмінно присутня, щоразу на різний фасон і різного кольору, але я знаю, що вона призначена саме для шлюбу.

Ще від малої я не любила носити сукні. Мені здавалось, то в сукні ходити нецікаво, принаймні менш цікаво, ніж в штанях і светрі чи футболці. Я любила мати на собі багато різного одягу, часто настільки різного, що перехожі на вулицях дивились на мене, як на закордонну дивовижу.

Мамина весільна сукня висіла в шафі, обгорнута целофаном. Поруч - татова військова шинель, важка і неймовірно громіздка.

Коли я