Гуляйгора - Віталій Іванович Петльований
Підвівся Людвіг.
— Плохо говорю русский. Но товарищи понимают. Фашизм — отшень большая тюрьма делает весь мир. Надо крепко держать солидарность рабочего класса. Комсомол плюс соцмолодежь Австрии — отшень хорошо.
Напередодні велостарту Людвіг несподівано запросив хлопців до себе. Жив у готелі «Спартак».
Скоро п'ять. Павло не спізнився, але його вже чекають Рогов, Солод і Кубрак.
— Рот фронт! — вітається з друзями. Йому слова ці запали в душу, адже саме «Червоний фронт» переміг у Росії в тисяча дев'ятсот сімнадцятім. Чудовий приклад для багатьох народів, які прагнуть справжньої свободи. Тому й пішли австрійські робітники під червоними прапорами проти зрадника Дольфуса, проти фашизму. Шкода, не увінчалося успіхом революційне повстання воєнізованих загонів. Загинуло багато комуністів і соціал-демократів. Ті, що залишилися живими, знайшли надійний притулок в СРСР.
У широкі скляні двері «Спартака» входили і виходили люди. По одежі, особливо по беретах, видно — іноземці.
Під'їхала бежевого кольору «емка». У ній — Людвіг. Підніс стиснуту руку, вітаючись. У плетеному шкіряному кошику невеликі пакунки, яблука. Людвіг глянув на годинник.
— Не отшень опоздал? Цвай минут. Прошу…
У вестибюлі звичний готельний стандарт: фікуси, пальма. Об'яви двома мовами. У центрі на стіні — портрети Леніна, Тельмана. Килим приглушує кроки, Людвіг веде на другий поверх. Ось і його номер. На письмовому столику — фотографія: Людвіг у юнгштурмівці і поруч молода жінка з довгими розпущеними косами. Між Людвігом і, певно, його дружиною — хлопчик трьох-чотирьох років. Мисливський капелюшик з пір'їною засвідчує, що це не простий нащадок австрійської сім'ї, а юний тірольський стрілець.
Людвіг пояснив:
— Жена Анна, сын Йоганн. Они там, я тут. Фашист Дольфус делал разлуку.
Він запросив їх сідати, а сам нагнув голову під рукомийник, пустив воду. Бризкався, фуркав. Енергійно масажував обличчя. Пирскнув із флакончика собі в обличчя одеколоном. «Шлюс!» Тобто: все, кінець.
Нарізана ковбаса, сир, масло. Пляшки пива. У кімнаті знайшлося тільки дві склянки. Людвіг посміхнувся і поставив їх перед Чепелем і Кубраком.
— Ви начинай. Но я буду немножко говорить. Одно думал, а получилось другое. Немножко обидно. — Людвіг дивився на Павла, поклав йому руку на плече. — Будешь командир. Без Людвіга. Мне — другая дорога. Два пробега — ваш и мой. Ты, Ваня, ты, Павел, пейте. Мы — вторая отшередь.
Пиво пили, а до їдла не доторкнулися.
Німе запитання в хлопців на обличчях: чому Людвіг сказав, що в нього інша дорога. Чекали пояснень.
— А на фабриці знають, що ви, Людвіг, не їдете? — стривожено запитав Рогов. І тут же додав кілька німецьких слів, щоб той краще зрозумів його.
Людвіг заперечливо похитав головою.
— Нічогісінько не розумію. Ми до вас, командир Людвіг, звикли. Їхати без вас? Чому? Яка причина?
Людвіг трохи помовчав. Підвівся, пішов до вікна, штовхнув його. В кімнату увірвався гамір вулиці, металевий дзенькіт трамвая. По дротах побігли сині іскорки. В кімнаті запахло озоном. Людвіг дістав червоного кольору книжечку з кишені. Поклав на стіл.
— МОДР? Міжнародна організація допомоги борцям революції? — розшифрував голосно Рогов німецький напис на книжці.— Ми теж члени МОДРу, то що з цього?
— МОДР дал командировка. — Людвіг трохи подумав і не закінчив фразу, почав інакше. — МОДР хотел посылать, я не хотел сказать — не поеду. «Рот фронт» нужно отшень.
— Ви що, повернетесь на окуповану фашистами землю? Концтабір — це найменше, що вас там жде! Доповіді на Сьомому конгресі у нас видані й німецькою мовою, я сам бачив у кіоску. Ви їх читали?
— О, я читал… И немецкой, и французской. Пик? Ерколи? Димитров? Читал! Возле дома Карла Маркса банда Дольфуса расстреляла командиров наших. Я — живу, я есть. Надо ехать командировка. Отпор, так у вас говорьят. Отпор делать!
Зрозуміли нарешті гарячі пояснення шуцбундівця Людвіга Верфеля. Йому, справді, випав складніший маршрут, ніж їм.
— То він нас, хлопці, зібрав, щоб попрощатися, — тихо промовив Тимофій Солод. — Оце вам і велопробіг.
До кімнати хтось зазирнув. Людвіг кивнув головою: мовляв, скоро звільниться. Хтось висловив думку, що треба сфотографуватись. Домовилися — вранці біля фабрики.
Від трамвая Павло рушив навпростець, біля кладки зустрівся з Клопотовським. Босий, у підсуканих штанях, той маскував жабуринням лозову вершу. Яка риба тут водиться — один бог знав. Хіба що в'юни. По таких вузеньких занедбаних рівчаках блукав і малий Павло.
Однак риба в гнилій воді завжди сонна, напівжива, смердить болотом. Хоч і впіймаєш, їсти не хочеться, а на базар нести і не думай: засміють. Клопотовський спершу не помітив хлопця, кроків його не почув, бо щось мугикав собі під ніс, чи не молитву, бува? Слова звучали невиразно, але, прислухавшись, можна зрозуміти, ЩО не про золоту рибку речеться в пісеньці, а про діву Марію: благословенна ти в жонах, благословен плід чрева твого. «Ось тобі й безбожник», — подумав Павло, обережно ступаючи по кладці.
Так він подумки розмовляв сам із собою, згадуючи це, вже на Курськім шляху. А з-під коліс веломашини вистрілювали на всі боки дрібні камінчики, шурхотіли, з хрускотом розсипалися рудуваті сегменти древніх молюсків, завезених
