Гуляйгора - Віталій Іванович Петльований

в селі. Повіють осінні вітри, настануть холоди — тоді прош; авай, Харків. Гості вони, хоч і зводять своїми руками житла, будують багатоповерхові корпуси підприємств. Будують місто, а в мріях, у вечірніх розмовах залишаються селянами. Може, тому й дівчат згадують лише своїх, сільських, з ними листуються, за ними вночі зітхають. На дівочій половині гуртожитку кілька десятків молоденьких ткаль, прядильниць, штопальниць, а щось не дуже знайомляться з ними сезонники. Сергій Макуха — виняток. Але й він, певно, жартує.

І все ж Павло дотримується слова, пообіцяв — зробить. Може, Наталка ще й подякує. Усе одна вона та й одна. А це буде хоч з ким нові кінофільми у Харкові дивитися. В Гуляйгору привозять якісь ветхі стрічки, вони то рвуться, то зображення стрибає, і глядачі тупотять ногами: «Рамка! Рамка!» А то ще репетують: «Сапожник!»

Шукав Наталку, а побачив Тоню Кіцелло, знайому по стадіону, вона — ткаля. У цьому цеху чистіше й світліше, ніж в інших. Під вікнами квіти. Гудуть, вицокують верстати. Нитки, нитки в натяжку, мов струни, течуть та й течуть згори, а металевий човник бігає між пасмами, схожий на рибку. Проворні руки в спортсменки, бистрі очі. Ось Павло ще нічого такого й не помітив, а ткаля, за котрою він з цікавістю спостерігає, миттю зсукала обірвану нитку й поспішала до другого верстата.

Мабуть, відчула, що хтось дивиться на неї, озирнулася. Чомусь спалахнула вся — від несподіванки, чи що.

Він ще наблизився, грався накидним ключем, як жонглер.

— Скарг немає?

— А ти… роботи шукаєш?

— У вас свої обов'язки, у нас свої. Буцімто і не чула: ми, як лікарі, маємо попереджати захворювання машин. Головою відповідаємо за ваші верстати.

— Тільки за верстати? Ними цікавитеся? — усміхнулася дівчина. — Спасибі, у мене скарг нема. А он у Галі, бачиш — у третім ряду, — не ладиться, нитку обриває.

— Наряд треба виписати. Нехай подзвонить.

— Але ж ти вже прийшов…

— Ну добре, добре. Уважу. Я ж у боргу перед тобою.

Тільки через півгодини спустився в штопальний, до Наталки.

— Хочу листа передати додому. Напишу в майстерні, І знаєш — винесу на прохідну. Раніше не тікай.

— Добре сказано — «не тікай». Хто з нас тікає? Тільки в цеху тебе й побачиш…

— Запрігся я, Наталко. Тренування, курси. На значки здавав.

— Нас, дівчат, багато, а ви на особливому обліку. Ти, мабуть, і сьогодні зайнятий?

— З чотирьох до шести підсумки бесіди про Сьомий конгрес Комінтерну. До зустрічі на прохідній, — нагадав.

Зміна кінчалася о третій, але ще довго робітники затримуються в цехах. Треба переодягтися, вмитися, біля дзеркала прибратися. Павло не дуже поспішав…

Втім, помилився — випередила його. Стояла по той бік прохідної, В знайомій зеленій кофтинці, в хромових чобітках. Оглянувшись, Павло побачив і Сергія. Хлопець ніяково топтався в кількох кроках від них, певно, соромився.

До Наталки рушили разом.

— Ми живемо в одній кімнаті,— знайомив Павло землячку з чубатим будівельником. — Звати Сергій. Характеристикою цікавишся? Тоді слухай. Не пиячить, не палить, не… не одружений. Словом, кавалер перший сорт. — Жартівливий тон Павла не дуже сподобався Сергієві, він посміхався вимушено, з докором.

Зате Наталка зустріла хлопців веселою іскоркою в очах, на обох дивилася приязно. В тон Павлові сказала:

— Характеристику візьмемо до уваги. Ну, а ти написав батькам листа?

— Не встиг. Перекажу на словах. Мати просила гноти для гасової лампи купити, а їх ніде нема. Тобто, окремо не продають. Пообіцяв один, але не за гроші, а за сало. Десять фунтів сала вимагає. Нехай купить у неділю на базарі, я поміняю.

— Оце й усе? Важливе доручення, — зауважила Наталка.

— Я торгувався, не думай, — уточнив Павло.

— І ти за ним приїдеш? У неділю?

— Ну да.

— Усе?

— Нібито все.

— Можна тепер іти? — В голосі — іронія, в очах — нудьга.

Усе. Так просто: заради гнотів Павло призначив їй побачення. «Ов-ва, так я й повірю!»

Сергій Макуха розкрив їй свої і Павлові карти:

— Я хотів з Павлом у кіно, але він поспішає на лекцію. То, може, ми?.. Удвох веселіше.

«Ось воно що — Павлові нема коли, а цей, Сергій, наче громовідвід…»— Наталці глухо озвалася в серці образа.

Подивилася ш;е раз на Павла, він стояв розгублений, ніби збитий з пантелику суворістю Наталки, глянула на Сергія, здоровенного парубійка, наївного, простого, проте й зухвалого, здатного на примітивну змову з товаришем. І враз зрозуміла, що їй треба робити. Ні, вона їх обох провчить, не просто дасть відкоша. Обох примусить пожалкувати, що так сталося. Насамперед, звичайно, віддячить Павлові.

— Ви серйозно запрошуєте мене в кіно чи так, жартома? — запитала нового знайомого.

— Як вам не соромно?

— І маєте цілий вечір вільний?

— До самого відбою.

— Тобто?

— Двері гуртожитку зачиняються о дванадцятій.

— Дуже добре. А мій останній поїзд відходить теж о дванадцятій. Так от… Є варіант. Ви, Сергію, проведете