Ніч ополудні - Артур Кестлер

Рубашов на хвилину задумався.

–Стосовно моєї справи ви вже отримали згори інструкції. Так?

Іванов посміхнувся.

–Ну, ваше формулювання дещо різке. Фактично ще не вирішено, чи класифікувати вашу справу як «А» чи як «П». Сподіваюсь, ці терміни вам відомі.

Рубашов ствердно кивнув. Так, ці терміни були йому відомі.

–Здається, ви починаєте розуміти, – провадив Іванов. – «А» означає ліквідацію в адміністративному порядку. «П» – прилюдний процес. Переважна більшість політичних справ вирішується адміністративно, тобто всі ті справи, які не вдається оформити для відкритого процесу. Якщо ви попадете в категорію «А», вас заберуть з-під мого слідства. Адміністративний суд, як ви знаєте, завжди закритий і короткий. На такому суді не існує навіть тих можливостей для самооборони, які є на відкритому політичному процесі. Пригадайте собі… – Іванов назвав кілька прізвищ і кивнув головою в бік білого квадрата на стіні.

Несподівано Іванов цілковито змінився. Він опустив очі долу й замовк. А коли знову глянув на Рубашова, в його очах були втома й розгубленість. Здавалося, він дивився не на Рубашова, а на якусь далеку точку поза його спиною.

Тоді знову перелічив кілька прізвищ спільних знайомих.

–Я знав їх так само, як і ви, – провадив Іванов. – І все-таки певен, що вони працювали на дискредитацію революції. Я певен у цьому так само, як ви певні, що ми є її болячкою. Це принциповий момент. Аргументи ґрунтуються на логічних висновках. Ми не маємо змоги вдаватися в юридичні тонкощі. Адже й ви свого часу на них не зважали!?

Рубашов не озвався.

–Все залежить від того, – продовжував Іванов, – чи ваша справа попаде в категорію «П», тобто чи слідство залишиться у моїх руках. Знаєте, як добираються справи для відкритого процесу? Насамперед я мушу впевнитися у вашій готовності допомагати. Для цього потрібне передусім каяття і часткове зізнання в злочинах. Якщо ж ви оберете собі роль героя і все заперечуватимете, ви автоматично опинитесь у категорії «А» і вас розстріляють на підставі зізнань, зроблених, скажімо, Іксом. Якщо ж ви хоч у чомусь визнаєте свою вину, то тим самим дасте підставу для докладніших допитів. На цій підставі я зможу влаштувати очну ставку з вашим інкримінатором. І ви спростуєте найтяжчі пункти обвинувачення, визнаючи вину лише в певних, обережно визначених рамках. Завдяки такій тактиці ви дістанете щонайбільше 20 років ув’язнення. Фактично ж, по двох-трьох роках вас амністують. А через п’ять років ви знову повернетеся до праці і сидітимете в сідлі з тою самою певністю, що й раніше. Отож прошу вас: перш ніж відповідати, добре все обміркуйте…

–Я вже обміркував, – спокійно сказав Рубашов. – І ось моя відповідь: вашу пропозицію я відкидаю. З погляду вашої логіки і моралі все, що ви кажете, звучить переконливо. Але цієї логіки я вже маю досить, по зав’язку. Я змучений і старий, і ця гра мені невимовно набридла. Коли ваша ласка, дозвольте мені повернутися до камери.

–Що ж, вам видніше, – кивнув Іванов, – Правду кажучи, я й не сподівався, що ви приймете мою пропозицію… відразу. Такі розмови потребують тривалішого осмислення. А тому даю вам ще два тижні. Якщо надумаєте, дайте знати. Скажу відверто: я нітрохи не сумніваюсь, що врешті-решт ви сприймете мою пропозицію.

Рубашов підвівся. Підвівся і слідчий. Він натиснув на столі кнопку і, перш ніж до його кабінету вступили конвоїри, мовив:

–Кілька місяців тому у своїй останній статті ви сказали, що найближче десятиліття має вирішити долю людства. Невже вам не хочеться бути свідком цих вирішальних подій?

Рубашов дивився поверх голови Іванова, за якою виднів краєчок білого поля на стіні. У коридорі почулися кроки, двері відчинилися. Зайшли два охоронці і по-військовому віддали честь Іванову. Рубашов мовчки став між ними й утрьох вони рушили з кабінету.

Коли існування Церкви під загрозою, вона автоматично звільнює себе від приписів морального кодексу. Для осягнення єдності дозволені будь-які методи, включно з підступом, зрадою, брутальною силою, продажем церковних знань, ув’язненням, карою на смерть. Бо єдиний і повсюдний порядок потрібен для добра суспільства, а тому індивідуум мав бути принесений у жертву заради спільного добра.

Дітріх фон Нігайм, Єпископ Верденський, року божого 1411

Уривок зі щоденника М. С. Рубашова, писаного у п’ятий день ув’язнення.

«Остаточна істина, перш ніж утвердитись як остаточна, завжди виглядає фальшем. Той, хто в кінцевому підсумку має рацію, перед підбиттям того підсумку, на думку багатьох, робить лише помилки та шкоду.

Але хто матиме рацію у кінцевому підсумку? Сьогодні цього ніхто не знає. Отож поки що мусимо діяти в борг, продаючи душу дияволу й сподіваючись, що історія нас виправдає.

Кажуть, Хазяїн завжди має при собі «Принца» Мак’явеллі. І добре. Бо з часів Мак’явеллі нічого ліпшого не було сказано про правила політичної етики. Ми були першими, хто замінив ліберальну етику «справедливої гри» 19-го століття революційною етикою століття 20-го. І правильно зробили. Бо революція, здійснювана за правилами гри в крикет, є абсурдом. В історичні періоди загального відпруження політика може бути відносно м’якою, але в переломні моменти історії не залишається нічого іншого, крім старого правила: мета виправдовує засоби. Ми впровадили в це століття неомак’явеллізм. Інші, а саме: контрреволюційні диктатури, – лише незграбно нас наслідували. Ми були неомак’явеллістами в ім’я історичної правди, і в цьому полягала наша велич; інші – в ім’я національної романтики, і в цьому – їхній анахронізм. Тому в кінцевому підсумку історія виправдає нас, а не їх…

І все-таки в даний момент ми діємо й думаємо в борг. Викинувши за борт усі умовності й правила крикетної етики, ми залишили собі єдиний провідний принцип – логіку, що випливав з