Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий
Трутив ногою ворога й вибіг на вулицю...
Наглий блиск осліпив його.
Полумінь, як язик казкового смока [11], лизнула вулицю, ніби хотіла досягнути того подвір'я, з котрого саме вибігав Чуйкевич.
Подався за ворота і побачив, як полумінь знялася вгору, обсмалюючи листя дерев, що росли біля хати. Листя скверчіло, скручувалося й летіло, як птахи, як мотилі, високо під чорні хмари, що нависли понад нещасливим селом, ніби втікало кудись далеко.
Горіло обійстя по другім боці вулиці.
Чуйкевич пустився туди.
Перебігаючи вулицю, наткнувся на кількох москалів, що без шапок, з попідтиканими шинелями гнали, озарені сяєвом пожежі, як чорти по пеклі. Широко відчинені очі, в яких малювався нестяменний жах, насторошені вуса, повивалювані язики робили їх грізно смішними. Один зударився з Чуйкевичем, пошпортнувся і впав. Чуйкевич переступив по нім і побіг до гарячої хати.
Перше, на що звернув увагу, були наглухо позабивані вікна і заставлені возами, саньми і дошками двері. Догадався, що воно таке. Знав із жалоб та з оповідань, як царські люди живцем палять не податливих на їх ласку хахлушок. Руками відривав від вікон дошки, шаблею рубав шибки скоро-скоро, незважаючи на скло, що скакало до очей, й на тріски, що били в лице.
З вікон, як з кагли, бухнув дим.
Ускочив туди.
Хата всередині ще не горіла. Дубові двері від сіней спиняли полумінь, що з вишки спускалася вділ... Але дим вдирався крізь усі щілини, і стеля вже тріщала. Не бачив нічого, чув тільки жіночі стони. Вхопив одну, що лежала без пам'яті біля лави, і, як колоду, перекинув її крізь вікно... В той момент побачив своїх козаків, що гонили москалів.
— Двох тут! — гукнув на них. Один всунувся крізь відчинене вікно.
— Другий стій там! Посвіти!
Цей вхопив якусь гарячу головню, і в хаті зробилося настільки ясно, що можна було бачити, де яка лежить. Висували їх крізь вікно і подавали тому, що стояв під хатою, щоби ніс у садок, на мураву.
— Скорше, скорше, бо стеля тріщить! — наглив Чуйкевич.
Дим гриз в очі, вдирався носом і устами, ще трохи — і край!
— З-під постелі ноги торчать, — говорив козак.
— Тягни! — відповів Чуйкевич. Витягнули останню, що перед димом влізла була під постелю, де крілі мали свою нору, витягнули, перекинули і самі за нею вискочили надвір.
За хвилину стеля з луском повалилася додолу і вікнами, як з велетенської печі, бухнула поломінь, зливаючись з тою, яка з'їдала до останку дах.
Не було мови про те, щоб рятувати хату. Добре, якщо пожежа не перекинеться на сусідські стріхи. Може, й не перекинеться, бо дерева спиняють огонь, а ціле село в садках. Такі гарні садки, так багато овочів сего року. Хати далеко від себе стоять. Село нестаре, а може, недавно відбудоване, землі багато, нема що людям тиснутися так, як у городі.
"В городі було би куди гірше", — думав собі Чуйкевич, падучи знесилений на мураву. Він весь горів. Ліве рам'я пекло, в очах огонь, в ушах шум, в устах спрага. На висках ніби хтось молотками валить.
Біля нього його помічник. Цей тільки дише й плює.
— Тю! Проклята Москва, от чого начинила! Вашій милості нічого не сталося? — питався Чуйкевича.
— Нічого замітного. Присхне. Добре, що ми тільки душ врятували.
— Одних врятували, а других до чорта післали. Що його, то не пропаде. Він свого не дарує.
— А тобі, товаришу, нічого?
— Лихе не пропаде! — відповів, посвічуючи білими зубами. — Я вже у всіляких пригодах бував і ось який здоровий, як риба. Мене мамуня в такій воді перший раз купала у річній та ще в саме полуднє браній. То жива вода... Ге-ге-ге! — сміявся, випльовуючи решту диму й сажі зі свого рота. — Боязкі оці ратні люди, — казав, присуваючись до свого старшини, — такі боязкі, як тхорі. Вони тільки на писок моцні, страх, як лаються, з вереском кидаються в бій, але при першому зударі, як не податися їм, то тікають куди очі світять. Егеж! Ви бачили, як оці тікали?
— Бачив, — відповів Чуйкевич, приходячи звільна до себе.
— Доброго ми їм страху нагнали. А їх було, мабуть, удвоє більше, ніж нас. Не знаю, чи котрий з них з душею до свого командіра на "лепорт" верне. Злепортує йому на другому світі, ая!.. Бо там, знаєте, в долині дядьки на них чекали. З дрючками, з сокирами, хто що мав. Можете, ваша милосте, знати, як воно скінчилося. Але добре їм так. Харцизяки, такого бешкету в спокійному селі натворили. Мабуть, ні одного двора нема, де б не потурбували когось, не зґвалтували, не вкрали. Кажуть, що чорт і москаль візьме, того вже не відбереш, — а дивіть! — ми таки відібрали. Ге-ге-ге!.. Ціле стадо худоби гонили з села, живодери. А тих жінок, що ми їх врятували, то вони найкращих з села до одної хати зігнали і ну ж бавитися. Позабивали вікна, щоби хто не побачив, а може, щоб яка зоря не заглянула на таке беззаконня та не розказала в небі, хоч їм до неба так, як мені до царського престола, а може, ще й дальше, позабивали, як кажу, вікна, а почувши, що якась несподівана поміч надходить, вискочили, двері загатили і пустили червоного когута під стріху. Як не нам, то нехай не буде нікому, гадали собі, то така вже їх вдача. — Нараз, підсуваючись майже до самого уха Чуйкевича, шепнув йому, як грішник попові на сповіді: — Гадаю собі, що ми непотрібно і того царя боїмося. Якби так нам раз докупи зібратися та в поле, та на них, то чи не було би ще других, гірших, як тамті, Конотопів? А ваша
