Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

добрі, і умови не дуже сприяли вихованню в неї смаку і розуму. До останнього часу над нею мали владу люди вульгарного розуму. Така доля судилася багатьом жінкам. І оскільки в кожній особі прекрасної статі її посестри вбачають свою суперницю, то її несміливість вони поблажливо називають дурістю, делікатність — тупістю, а найсуворіше жіноча інквізиція судить її мовчанку. Насправді ж та мовчанка — тихий протест, боязке заперечення нестерпних претензій людей, що мають владу. Так само, мій дорогий освічений читачу, якби ви чи я опинилася сьогодні ввечері, скажімо, серед продавців городини, навряд чи наша розмова з ними була б така вже й блискуча; і з іншого боку, якби продавець городини опинився за вашим вишуканим, культурним чайним столом, де всі так і сиплють дотепами, де кожна бездоганна світська дама граційно обливає брудом своїх приятельок, дуже можливо, що цей чужинець був би не вельми говірким і вже напевне нікого б не зацікавив, та й сам ніким би це зацікавився.

Крім того, згадаймо, що бідолашна Емілія досі ніколи ще не зустрічалася зі справжнім джентльменом. Мабуть, вони взагалі трапляються рідше, ніж комусь здається. Хто з нас серед своїх знайомих знайде багато людей, опанованих високою метою, завжди правдивих, обдарованих особливою, кришталевою чесністю, людей, відсутність підлоти в яких робить їх простими, людей, що можуть дивитись у вічі світові, з однаковою мужньою прихильністю до великого й до малого? У нас є сотні знайомих, що мають дуже гарно пошиті сюртуки, десятків зо два мають чудові манери, одна чи дві щасливі істоти потрапили, так би мовити, в коло найвибраніших, у самий центр, в осередок вищого світу, — та скільки серед них справжніх джентльменів? Візьмімо по клаптику паперу, і нехай кожен складе свій список.

Я без будь-яких вагань записую туди свого приятеля майора. Він мав дуже довгі ноги, жовте обличчя й ледь шепелявив, через що на перший погляд здавався трохи кумедним. Але він завжди був розважний і справедливий, жив чистим і чесним життям, мав добру голову й лагідне, щире серце. Звичайно, в нього були дуже великі руки й ноги, з чого любили кепкувати обидва Джорджі Осборни, зображаючи Доббіна в карикатурному вигляді. І, мабуть, якраз їхнє кепкування заважало сердешній Емілії належно оцінити майора. Та хіба ми самі не помилялися щодо своїх героїв і не міняли сотні разів свого ставлення до них? Протягом цих щасливих тижнів Еммі переконалася, що її думка про майора дуже змінилась.

Мабуть, то була найщасливіша пора в їхньому житті, хоч навряд чи вони це усвідомлювали. Але хто з нас усвідомлює своє щастя? Хто може згадати якусь хвилину в своєму житті й сказати, що це — найвища точка, вершина людської радості? Принаймні наша пара була неабияк задоволена і втішалася цією приємною літньою подорожжю не менше, ніж кожна інша пара, що того року виїхала з Англії.

Джорджі завжди ходив з ними до театру, а після вистави шаль на плечі Еммі накидав майор. Під час прогулянок чи екскурсій хлопець завжди забігав уперед, вилазив на якусь башту чи дерево, тим часом як його розважніші супутники залишалися внизу: майор спокійно покурював свою незмінну сигару, а Еммі змальовувала краєвид або руїни. Саме під час подорожі по Німеччині я, автор цієї повісті, кожне слово якої — правда, мав приємність уперше побачити їх і познайомитися з ними.

Полковника Доббіна і його супутників я вперше зустрів у Пумпернікелі, маленькій, затишній столиці князівства (тій самій, де колись сер Пітт Кроулі показав себе таким блискучим аташе, але це було дуже давно, ще до того, як звістка про битву під Аустерліцом прогнала з Німеччини всіх англійських дипломатів). Вони прибули туди і у великій кареті з провідником, зупинилися в готелі «Erbprinz», найкращому в місті. Усі звернули увагу на величну постать Джоза й на те, як він з виглядом знавця попивав чи, швидше, посмоктував йоганісбергер, замовлений до обіду. Хлопець, як ми вже помітили, теж мав добрий апетит, він наминав Schinken, Braten, Kartof fela, журавлине повидло, салат, пудинги, смажених курчат і зацукровані фрукти s відвагою, що робила честь його нації. Після п’ятнадцятої, здасться, страви він закінчив обід десертам, частину якого навіть забрав із собою: якісь молодики за столом, що їх розважала незворушність хлопця, його світські, невимушені манери, порадили йому взяти ще й у кишеню жменю, мигдалевого печива, яке він потім їв дорогою до театру, куди ходили всі жителі цього веселого німецького містечка. Дама в чорному, мати хлопця, сміялася, червоніла і, мабуть, була дуже задоволена, хоч трохи й ніяковіла, дивлячись на espiègleries3 свого Пам’ятаю, як полковник — Доббінові не забарилися надати це звання — з найповажнішою міною піддражнював хлопця: показував на страви, яких той ще не куштував, х і припрошував його брати другу пайку — мовляв, нічого морити себе голодом.

Того вечора при великому пумпернікельському дворі князя, тобто в придворному театрі, йшов так званий гастрольний спектакль, і пані Шредер-Деврівн, тоді ще в розквіті краси й таланту, виконувала роль героїні, в чудовій опері «Фіделіо». З перших рядів партеру ми. бачили чотирьох своїх друзів по табльдоту в ложі, яку власник готелю «Erbprinz», Швендлер, абонував для найкращих своїх гостей. І я не міг не помітити, яке враження справили чудова акторка й музика на місіс Осборн, — ми чули, що так звав її вусатий огрядний чоловік. Під час незрівнянного хору полонених, над яким здіймався в чарівній гармонії ангельський голос співачки, на обличчі в англійської леді з’явився вираз такого захвату і блаженства, що навіть маленький Фіпс, той цинік-аташе, який розглядав її в бінокль, здивовано просюсяжав:-Ботттпте, єк преємно бапшти шінку, здатну не текі почюття! — А сцена у в’язниці, де Фіделіо, кидаючись до свого чоловіка, вигукує: «Nichts, nichts, mein, Florestan!» — так схвилювала Емілію, що вона затулила обличчя хусточкою.

Тієї миті всі жінки в театрі схлипували, та, мабуть, тому, що мені судилося писати спогади саме про Емілію, я звернув увагу лише на неї.

Другого дня виконували інший твір Бетховена — «Die Schlacht bei Vittoria». На початку в п’єсу введена пісня про Мальбрука як натяк на швидке просування французької армії. Потім — барабана, сурм, гук артилерії, стогін поранених, і, нарешті, переможно, могутньо звучить «Дай віку, боже, королю».

В залі було, мабуть, десятків зо два англійців:, не більше; проте, зачувши улюблену