Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Французьке посольство було ілюміноване на шість лампіонів яскравіше за наше; зате наш транспарант, із зображенням молодої пари, від якої панічне тікає Розбрат, до смішного схожий на французького посла, затьмарив супротивникові ілюмінацію. Я не маю сумніву, що саме за це Глистера потім підвищили на службі й дали йому орден Лазні.

На святкування прибули цілі юрми чужоземців і серед них, звичайно, англійців.

Крім балів у князівському замку, відбувалися громадські бенкети в ратуші і в.

редуті, до того ж у першому з них заходами однієї великої німецької компанії з Емса чи Ахена була опоряджена зала для trente et quarante та рулетки тільки на тиждень свят. Офіцерам і жителям міста не дозволяли грати в такі ігри, але селян, чужоземців і жінок туди пускали, як і будь-кого, хто мав бажання програти чи виграти гроші.

Малий шибеник Джорджі Осборн, кишені в якого завжди були повні грошей, коли мати з дядьком і майором поїхали на великий бенкет до замку, теж прийшов у ратушу в товаристві дядькового провідника, містера Кірша; і оскільки в Баден-Бадені йому пощастило лише зазирнути до гральної зали, — він був там з Доббіном, який, звичайно, не дозволив йому грати, — то тепер він, певна річ, найперше подався до місця тих розваг і почав крутитися навколо столів, де орудували круп’є і понтери. Грали жінки. Декотрі з них «були в масках — таке дозволялося в шалені дні карнавалу.

Біля одного стола з рулеткою сиділа русява жінка в сукні з глибоким викотом, уже далеко не новій, і в чорній масці, із якої дивно поблискували її очі; перед нею лежали картка, шпилька і кілька флоринів. Вона справляла якесь дивне враження.

Та хоч як вона старалася, хоч яка була уважна, а вгадувала погано. Жінка зітхнула, стебнувши плечима, і, проткнувши картку на стелі, затарабанила по ній пальцями. На квилю вона озирнулася й помітила гарненьке личко Джорджі, що зацікавлено спостерігав за цією сценою. Ото малий негідник! Що йому тут треба? Пильно дивлячись на нього блискучими очима з-під маски, вона запитала:-Monsieur nVeet pas joueur? /Ви не граєте? (Франц.)/-Non, madame, — відповів хлопець.

Ви не коли не грали, — може, зробите мені невеличку послугу? — Яку? — спитав хлопець, почервонівши.

Зіграйте, „будь ласка, за мене. Поставте на будь-який номер.

Жінка витягла з-за корсажа гаманець, дістала з нього золотий — єдину монету, що там була, — і вклала її хлопцеві в руку. Джорджі засміявся і виконав її прохання.

Номер, звичайно, виграв. Кажуть, нібито є якась сила, що допомагає новачкам.

Дякую, — мовила жінка, присовуючи до себе гроші.— Дякую. Як вас звати? — Осборн, — відповів Джорджі і вже сягнув рукою до кишені по гроші, щоб і собі спробувати щастя, коли в залі з’явилися майор у мундирі і Джоз у костюмі маркіза, що приїхали з бенкету.

Дехто з гостей, знудившись у замку і воліючи розважатися в ратуші, пішов з бенкету ще раніше. Але майор і Джоз, мабуть, заїздили додому й довідалися, що хлопця там немає, бо Доббін відразу підійшов до нього, взяв за плече і швидко відвів далі від спокуси. Тоді озирнувся по залі, побачив Кірша, захопленого тим, про що ми вже казали, і, підійшовши до нього, запитав, як він посмів привести містера Джорджа в таке місце.

Laissez-moi tranquille / Дайте мені спокій (франц.)/,— відповів містер Кірш, якого розпалили гра і вино. — faut s’amuser, parbleu. Je ne suis pas au service de monsieur/ Треба ж людині розважитися,

хай йому біс. Я служу не у вас (франц.)./.

Побачивши, в якому він стані, майор не захотів сваритися з ним, обмежившись тим, що забрав Джорджа, і тільки спитав Джоза, чи той теж іде з ними. Джоз стояв біля жінки в масці, якій тепер досить щастило, і з великим зацікавленням стежив за грою.

Ходімо краще додому, Джозе, — сказав майор, — разом з Джорджем і зі мною.

Я трохи побуду тут і вернуся з цим негідником Кіршем, — відповів Джоз. Почуття делікатності не дозволяло Доббінові сперечатися при хлопцеві з Джозом, тому він залишив його й пішов з Джорджі додому.

Ти грав? — запитав майор, коли вони вийшли надвір і звернули на свою вулицю.

Ні,— відповів хлопець.

Дай мені слово честі джентльмена, що ніколи не гратимеш! — Чому? — запитав хлопець. — Це така приємна розвага!

Майор красномовно й виразно пояснив йому, чому не можна грати; звичайно, він міг би підсилити свої настанови прикладом з життя Джорджевого батька, але не хотів жодним словом кидати тінь на пам’ять загиблого. Відвівши Джорджі додому, він пішов до себе й невдовзі побачив, як згасло світло в кімнаті Джорджі поруч з кімнатою Емілії, а за півгодини вона теж погасила світло. Я не знаю, що змушувало майора так уважно стежити за цим.

Л Джоз залишився біля грального столу; він не захоплювався азартними іграми, проте й не цурався їх: приємно було час від часу трохи полоскотати собі нерви.

До того ж у кишені його гаптованого бального жилета побрязкувало кілька наполеондорів. Він простяг руку через біле плече русявої жінки, що сиділа перед ним, поставив наполеондор і виграв. Жінка ледь посунулася, даючи йому місце біля себе, і скинула полу своєї сукні з вільного стільця.

Сідайте, й мені з вами пощастить, — мовила вона все ще з чужоземним акцентом, що дуже відрізнявся-від щирого, правильного «дякую», яким вона винагородила вдалий coup Джорджі.

Огрядний джентльмен озирнувся навколо, чи не бачить його хтось із вельможних осіб, опустився на стілець і промурмотів:-Авжеж, бог свідок, мені таки щастить! Я певен, що й вам пощастить зі мною. — Далі пішли інші компліменти, якими Джоз хотів приховати своє збентеження.

Ви часто граєте? — спитала незнайомка в масці.

Інколи ставлю два чи три наполеондори, — зверхнім